Спочатку:
На сторінку книги
Від самого ранку Артур допомагав по дому. Він все гарно прибрав і тепер допомагав на кухні. Хлопець був мовчазним. Роботу робив як завжди. Але аби щось говорити – то ніяк не йшло. Втім, він має право бути таким. Може не виспався. Або має якісь свої причини. Чого відразу лізти в душу людині.
Десь до години четвертої все вже було майже готове. Залишалося лише майже нічого, деякі дрібниці, котрі Артур сам доробить коли прийде час. Все готово. Стіл за сервірований. Хлопець сам виклав все, як прочитав в книжці.
От тільки душа. Її нічим не за сервірувати. Нічим відмити, як тарілку «галою» аби змити з неї все попереднє і вона була знову як новенька. Душа, вона залишається з усіма «накипами». З усіма болями, образами. Її не можливо прибрати як кімнату перед приходом гостей. Вона має свої правила перед якими ніхто, навіть з самих крутих психологів, не має шансу.
За роботою Артур забувався. І взагалі, зміна оточення, виду діяльності, якась праця – відволікають людину від її внутрішньої кризи. З часом, можливо, навіть стають рятівним мостом для виходу з депресії, в котру людина мало-помалу запливає.
І от, прийшов час. Пробило рівно вісімнадцяту. В цей момент хвіртка відчинилася і на подвір’я увійшли люди. Це були Олена, Лев і Метилена. Всі троє направлялися до хати. Артур бачив їх з вікна кухні. Це були чужі для нього люди. Навіть мама. Навіть вона. Скоро в хаті почувся рух. Це всі троє зайшли і знімали з себе верхній одяг. Дарина Вітольдівна вийшла до них, привіталася, запросила до столу а сама пішла кликати Трохима. Артур тим часом замішував останній салат і доробляв канапки. Він стояв плечима до дверей. Бо так було зручніше. Тож і не почув, як хтось тихо підійшов і став за його спиною. Хлопець був поглинутий процесом. Тому і не звертав уваги на те, що хтось ходить. Він вважав, що це бабуся прийшла щось взяти.
Крім того, була ще одна річ, котрої свято дотримувався Артур «чаклуючи» на кухні. Це він почув від авторитетних поварів, передачі з якими він любив дивитися іноді. Суть полягала в тому, щоби під час приготування їжі повністю відключитися від усього, що тебе оточує, віддалити всі свої думки, весь негатив, всі образи біль, злість, все. Чому? Все просто – тому, що всі ці вібрації, як пояснював солідний дядько з вусами, котрого величали шеф-поваром, прямо діють на всі інгредієнти і відповідно передаються разом з сприйняттям їжі. Таким чином, людина, котра готувала і щось при тому погане думала, готувала «отруту». Не фізично. Духовно. На ментальному, чи ще якомусь там, рівні. Тому Артур старався повністю відігнати всі думки від себе поки щось робить тут. А це можна було зробити лише повністю відключившись і дозволивши тиші опанувати тебе.
– Артур. – мовив з-за спини чоловічий голос. – Я і не думав, що побачу таку картину.
Чоловік пройшов повз хлопця і став мало не навпроти нього. Це був середнього зросту, трохи повнуватий, із помітною лисиною на чолі чоловік. Нічого примітного. Нічого ані притягую чого ані відштовхуючого. На ньому були темні джинси і якийсь темний гольф з коміром під шию.
– Я Лев Альбертович. Можна просто Лев. Твоя мама не говорила, що ти повар. – подовжував говорити чоловік.
У його голосі не було відчувалося бажання сподобатися. Це було радше знайомство. Можливо навіть вияв здивування. Але жодним чином не підлабузництво як то часто буває, коли людина хоче справити на себе гарне враження.
Артур мовчав. Він не знав що відповісти. Хлопець чекав іншого. Зовсім не такого знайомства. І вже навіть мав заготовлені кілька колючих фраз, на всяк випадок. Тому в даній ситуації був повністю беззбройним. Він лише кивнув головою в знак вітання і показав, що не може подати руки оскільки зайнятий. Лев вийшов. А з ним і той дух, котрий витав перед Артуровим обличчям довгі години.
