Спочатку:
На сторінку книги
Тим часом Трохим Артурович був настроєний зовсім не оптимістично. Перевірка, на яку записав його знайомий лікар тривала вже третю годину. Чоловік вже аж терпіння втрачав. Він же ж не збирався проходити всіх лікарів тут. Для чого його відсилають від одного до другого? А головне, чогось всі мовчать!
– Ну що там, скажіть мені. – спитав він нарешті в однієї молодої лікарки, до якої його направили. – Мене відправили до вас. І це вже четвертий кабінет. Всі щось там собі пишуть, роблять мудрий вигляд а мовчать.
Лікарка відклала ручку в бік і пильно глянула на нього.
– Ну що вам казати. – відповіла вона. – Ми завжди стараємося попереджувати рідних про діагноз хворих. Але бачу ви самий. З вами нема нікого?
– Нікого нема. – відповів той. – Кажіть як є. Я що дитина. Просто хочу знати правду.
– Нічого втішного. – відповіла лікарка. – У вас рак. Він ще на початковій стадії. Але він є. Звісно, ми будемо старатися затримати хворобу. Але ліків проти неї, як ви знаєте, нема.
– Знаю, знаю. – тихо відповів Трохим Артурович. – Отже, рак. І скільки мені ще залишилося?
– Розумієте, цього вам сказати достеменно сказати не може ніхто. Але якщо зараз взятися за лікування – то є надія ще пожити. Бачу, ви чоловік нормальний і не будете зараз впадати тут в істеричку. Тому кажу як є. Втім, все буде залежати від вас самих. Від вашого ставлення до себе. Головне це не злитися, не переживати, не занадто перенапружуватися. Одним словом, старатися аби ви не гризлися нічим.
З клініки Трохим вийшов пригнічений. Він думав, що щось є. Але уяви не мав, що все аж так серйозно. Що тепер йому робити? Не може ж він отак-от просто взяти собі зараз і вмерти. Так само і лікуватися аж так дуже часу нема.
З такими думками він сів в машину, зустрів Олену з Артуром і вони поїхали додому.
