Спочатку:
На сторінку книги
Лев вийшов з лікарської і опустив голову. Він як ніхто інший розумів, що все сказане означає. Треба дива. А дива не передбачалося. Тож він мусив сказати правду. А вона була гірка. Організм ніяк не бореться за своє життя. Він наче підбитий корабель повільно йде на дно.
– Що там? – запитала Олена, котра сиділа в коридорі.
– Сказати важко. – почав ухилятися від прямої відповіді Лев. – Його стан стабільно важкий.
– А надія? Є якась надія?
– Ну, це важко сказано. – відповів чоловік. – Ми ж всі надіємося.
– Лев, скажи мені правду! Ти лікар - ти знаєш що й до чого!
– Він критичний. Артур вже обома ногами стоїть там. – зітхнув чоловік. – І судячи з усього – він твердо йде від нас.
Обоє замовкли. Все ясно. Більше говорити нема про що. Вона втрачає єдиного сина. І ніхто і ніщо не може їй допомогти змінити щось.
Олена сіла. Вона не плакала, ні. Вона просто згадала собі як мала поговорити з Артуром. Скільки всього мала сказати. Скільки мала запитань до нього. І все не знала як. Тепер вони вже більше не потрібні.
– Скажи, Олено, ти знала що в нього такі проблеми зі здоров’ям? – запитав Лев сідаючи поруч.
– Так. Тобто ні. Ще колись давно …
Вона не могла закінчити речення. Сльози самі текли з очей. Як вона так могла пропустити? Як забути? Адже ж вона знала! Знала, що в Артура були проблеми. Але він мовчав. А людей в білих халатах страшенно боявся. Тому будь-які візити весь час відкладалися. Тай потреби не було аж такої.
– Оленко, – звернувся знову Лев, – тобі треба відпочити. Від того, що ти тут будеш сидіти нічого не зміниться. Давай, йди додому. А я побуду тут. Хоч до вечора. А там вже трохи відпочинеш і прийдеш.
Він говорив добре. І його турбота була правильна. Але як? Як їй зараз піти!? Вона вже і так пішла, залишила свого сина сам на сам із собою в цьому світі. І тепер за це його втрачає. Але Лев настояв аби вона таки пішла.
– Якщо щось раптом зміниться – я відразу дам тобі знати! – сказав чоловік.
Ні, нічого не зміниться. І він це розуміє. Там, за закритими дверима лежить мрець обмотаний багатьма різними дротиками і шланиками, котрі підтримують життя в тілі. Але не більше. Він це відразу побачив. Просто не хоче казати ще. Одне діло, коли він на роботі – там він наче суддя виносить вирок і його це не стосується. Але тут зовсім інакше. Тут він сам частково в ролі підсудного. Бо як би там не було Олена йому не байдужа. І він не може спокійно дивитися на її біль.
