Спочатку:
На сторінку книги
– Щось я трохи підупав нині на силі. – ніби сам до себе скаржився Трохим. – Так швидко старію. Казали тато, що так буває. Молоде – золоте. А що зі старого візьмеш.
– Бо то таки правда. Та ти би трохи більше відпочив собі. – відповіла Дарина.
– А я і відпочиваю, Дарусю. Бо як сяду тай починають дурні думки в голову лізти. – відмахувався Трохим. – А так щось роблю і думаю щось позитивне. Аби добре зробити. Тай так час минає. Он, поглянь на нашого сусіда Василя, весь вік шанувався, з портфелем ходив а до пенсії не дожив.
– З’їло його то все. – відповіла дружина. – Так він і пішов. І так вона. Нерви, Трохимку, нерви. Все це нерви. Догодила їм та їхня Альбіночка. Ой, догодила.
Так, слушно сказала Дарина, догодила. Не те слово. А які надії на неї покладали обоє батьків. Плекали, пестили, любили – готові були «зад лизати», як казав на то старий дід Шевчик. А вийшов цілий пшик. Добре що хоч Бронко, молодший син, є. Бо бідували би були чорно і темно.
Повіялася їхня доця світ заочі. І не тому, що не було куска хліба в хаті. А просто «щастя» вона собі ніяк не могла тут знайти. Ох і мерзенна же була вона. Чіплялася колись навіть до їхнього Олега. Заледве Трохим відбив тут напасть. Потім ще довгий час батьки ображеної дівулі завивали від злості, що мовляв, він такий-сякий ненависник, неадекватний і бозна ще який так поступив. Але то все минуло. Добре, що тоді стало розуму так поступити. Уявити лише собі таку картину, вони поїхали всі до Трохимових родичів а Альбіна тим часом залізла через відчинене вікно до синової кімнати. Олег був з ними, тож коли приїхав – то був в такому собі легкому шоці від картини, що боявся спати з відкритим вікном після того. От мали би тепер невісточку. А Олена, як би там не було, зовсім інакше. Принаймні, є на кого опертися на старість. Тай внук таки їхній є.
– Ти права. Догодила. Самі собі винні. – продовжив після якогось часу Трохим. – Що виховали! Все, все їй позволяли. От і вийшло. Знаєш, Дарино, я так собі деколи про все то думаю і мені стає страшно за нашого малого. Артур ще дитина. А світ навколо такий жорстокий. Аби якась така як Альбіночка не скрутила голову хлопцеві.
Дарина зітхнула. Вона теж боїться за онука. Що поробиш. Вони не в силі щось змінити глобально. Вони дали йому знання. Якщо буде ними користуватися – то зможе обійти різни пастки, які розкладаються навколо. Якщо ж не захоче – то що вони більше можуть.
– Ох, щось то я засидівся. – сказав врешті Трохим. – Піду гляну до стайні. Не буду тобі заважати. Зараз вже Артур прийти.
