Спочатку:
На сторінку книги
– Ти більше не повинен затримуватися тут! – врешті-решт каже дід Трохим Артурові.
– Чого? – питає Артур. – Мені тут добре!
– Тобі ще рано!
– Може і так. Але тут я не відчуваю тієї гнітючої самотності. А там я чужий.
Настає мовчанка.
– Глянь сюди. – нарешті мовить дід Трохим і вказує рукою по праву сторону від себе.
Артур бачить як десь внизу над ним вовтузяться лікарі. Він бачить як вони намагаються щось зробити. Але всі їхні спроби марні. Він бачить себе лежачого на операційному столі. Але це не викликає ані тривоги ані страху. Його нічого не тягне уже назад.
– Ти просто хочеш втекти від себе самого! Втекти від своїх думок, своєї самотності, своїх почуттів. Але така втеча ніде не приносить полегшення, Артуре. Вона лише на мить тоді дає відчуття полегшення. А потім знову буде те саме. Ти маєш пройти все це, переосмислити а вже тоді прийти сюди. Адже ти прийшов на землю не просто так. Саме ти а не хтось інший. Ти а не хтось другий був увесь цей час моїм онуком, котрого я готував до життя. То чого ти зараз маєш відмовлятися від того, що тоді дається по праву!? Ти повинен повернутися і жити. Пройти свій шлях там, на землі. Ти маєш багато для себе відкрити перш ніж прийдеш сюди. – каже дід. – Подивися! Бачиш як вони там з шкіри лізуть аби тебе вернути.
– Бо і тут я не потрібний, так? – з сумом питає відповідає Артур.
– Ти потрібний там. І мені потрібний там також. Там, поки ти будеш живий, я теж буду жити. Я в твоїй голові, в твоїй пам’яті, в спогадах, на фото, в розмові. Ти будеш оживляти мене в своїй підсвідомості.
– А тато? Ти мені так і не сказав де він!
– Бо його тут нема! – відказав дід. – Він там! Колись ти його ще побачиш. Але то буде не скоро. Бо між вами багато кілометрів. Зате вона до тебе набагато ближче. Прощавай, Артуре!
– Коли ще?
– Ніколи. Я прийду аж вкінці твого життя. Але воно буде ще не скоро. Тому прощай мій любий хлопчику!
Дід Трохим почав наче розпливатися перед очима і мало по малу все почав кудись зникати. Артур залишився сам.
І знову ясність. І знову образи. Знову ця заспокійлива тиша. Ясність стає яскравою, наче починає горіти. Але вона не ріже очі.
