Спочатку:
На сторінку книги
Після обіду, котрий трохи затягнувся, Артур залишився все прибирати. Звична для нього права. Валентин Аристархович подякував хлопцеві за таку ініціативу і вони всі троє, окрім Марії, пішли продовжувати свої обговорення.
Артур прибирав на совість. Все в його руках поверталося до свого первозданного виду. Навіть кращого аніж було до. Хлопець робив все так само як завжди робив це вдома. І йому помічники були явно зайвими. Однак, Мері, як її називали частіше всі, залишилася допивати каву. Вони з Артуром про щось говорили, жартували. Артур почувався щасливим. Саме цього пазла йому не вистачало. Просто він боявся це визнати.
– Слухай, малий, а дай мені послухати тут вашу пісню. – попросила дівчина. – Я так її і не послухала тоді.
Артур витягнув телефон, знайшов сере файлів потрібний трек поставив телефон а стіл. Мері, взяла його і раптом ніби необачно переключила наступний. Наступним треком була якраз записана недавня мелодія. Дівчина слухала її мовчки. Потім повернула ще раз на початок. І ще раз. А тоді швидко встала і вийшла разом з телефоном. Артур не встиг опам’ятатися як вона зникла зі свого місця. Хлопець не знав що й думати. Дай комусь щось в руки називається. Він застиг на місці і не знав куди це вона могла метнутися з його телефоном. Боже, який жах. Артур соромився того, що було записано. Це він зрив лише для себе. звісно, ніхто з них, послухавши, нічого поганого не скаже. Але висновки свої зроблять. І ці висновки будуть зовсім не втішні.
Артур закінчував прибирати. Він поскладав все по своїх місцях і з кам’яно-блідим лицем рушив до кімнати, де всі сиділи. Вона там. Він чув як вони про щось говорили. Про нього. Точно. Що саме не можливо було розібрати. Але те, що мова йшла про нього – Артур зрозумів відразу. Він повільно відкрив двері і винувато опустивши очі увійшов до кімнати.
Всі четверо дивилися на нього з німими запитанням в очах. «Невже це ти?». «Так, я». Артур винувато повісив голову, наче розбив м’ячем сусідське вікно.
– І коли ти планував це мені показати? – запитав Аристархович.
Це був докір, підсміювання чи образа. Артур не розумів що саме мається на увазі.
– Це те, що я шукав уже скільки часу! – скрикнув пан Олексій. – Ось це нам треба! Аристарховичу!
– Треба це дати нашому Ольгердовичу. – втрутилася в розмову пані Інеса. – Він це розпише по партіях, все як має бути. І думаю, що буде звучати.
Артур дивився і не знав що відповісти.
– Юначе, – суворо звернувся до нього Валентин Аристархович, – наступного разу не тягніть мені тут кота за принади а відразу показуйте з чим прийшли. Якби не наша Мері, ми би пропустили такий матеріал. Гріх так робити! Мені за вас соромно. Мусите в якості компенсації показати нашій гості, – і він вказав на Марію, – наше прекрасне місто.
