Спочатку:
На сторінку книги
Після закінчення навчання, коли вже вийшли з хвіртки і направилися розходитися по домівках, до Артура підійшла одна з однокласниць.
– Слухай, Артуре, тут така справа: ми всі збираємося піти разом погуляти. – сказала Настя. – Чи ти не хочеш разом з нами?
– Ні. – відповів хлопець.
– Ми просто зберемося, погуляємо всі разом. Таж уже не буде такої нагоди більше.
Так, нагоди не буде. А може і не треба! Може йому то ні до чого? Вона чомусь про це не подумала зовсім.
– Я не можу! – відказав юнак.
– Та ми просто зберемося всі, дружньою компанією. – відповіла дівчина. – Хіба ти годину не зможеш приділити своїм шкільним товаришам? Коли ще така нагода випаде? Може більше ніколи!
– Ні. Я не можу. – витиснув з себе Артур.
– Краще скажи, що не хочеш! Ти ніколи не хотів! Тобі завжди було байдуже! Егоїст і зануда якого світ не бачив! – досить емоційно висказалася дівчина.
Артур нічого не відповів їй. Він просто пішов геть. Про що можна говорити з людиною, котра тебе не чує. Навіть не те, що не чує. А навіть не намагається чути. Котрій абсолютно байдуже на те, що відчуваєш ти. Їй важливо отримати бажане. А все інше – зовсім не важливо.
Він навіть не образився. Надто втомлений. Надто розбитий. Надто самотній. Він не хотів нічого пояснювати. А для чого? Нема сенсу жонглювати словами одне перед одним. Адже це означало б шукати собі оправдання а йому вони не потрібні. Оправдовуватися треба тоді, коли є чітка доведена вина. А якщо вини нема – то для чого тоді якісь оправдання?
Можливо, вона права? Може справді егоїст? Той що? Що в тому поганого, що він клав на перше місце свої інтереси? Це нормально, природно. А чиї ж іще мав класти? Що йому їхня компанія? Як і будь-яка інша! Нині вони зібралися а завтра посварилися. Хіба так не буває? Що залишиться від вчорашнього дня? Одні лише спогади. А ними ситий не будеш.
Артур йшов по дорозі. Він не хотів нічого. В середині була порожнеча. Так, наче звідти все вишкребли і залишили лише оболонку. Він не відчував фізичної втоми. Тільки моральну. А це ще гірше.
Це було навіть не розчарування. Бо хлопець не був розчарованим. Принаймні йому так здавалося. Це була просто порожнеча. І він не знав чим її заповнити аби знову хотілося всього.
