Спочатку:
На сторінку книги
Більше двох годин вони так гуляли розмовляючи між собою. Просто спілкувалися як старі, добрі друзі. Навіть не як знайомі. Але саме друзі. Артур відчував прилив енергії. Наче його хтось накачував як накачують м’яч. Хлопець на мить навіть почав втрачати під ногами землю. Але вчасно зупинився і заспокоївся.
Співрозмовниця теж почувалася якось дивно. Вона рідко бачила людей, котрі так себе поводять стримано, ввічливо, чесно. Які від неї нічого не хочуть. Не бачать в ній якусь добру фею, котра може все за допомогою чарівної палички. І котру можна розкручувати на що завгодно. Адже, вона холодна, бездушна барбі, в котрої нема нічого людського окрім красивої зовнішності і великих гонорарів.
Але цей дивився інакше. Він жодним словом не обмовився ні про що, що би могло визвати образу в Марі. Більше того, він навіть здивувався, коли вона йому сказала що хоче щось подарувати, коли вони вже поверталися назад.
– Подарунок на пам'ять? – запитав Артур. – Значить ти більше не плануєш ніколи мене бачити. Адже, подарунок це такий собі відкуп наперед.
Дивак. Інший би вже складав список чого він би хотів в першу чергу.
– А все ж, чого би ти хотів? – запитала Марі. – В якості подяки за таку чудову прогулянку.
Артур довго вагався казати чи ні. Він стискав губи і було видно як він захвилювався.
– Пообіцяй … Пообіцяй, що ми ще зустрінемось. – сказав він, ковтаючи ком, який став в горлі.
Це здивувало Марію. Вона бачила хвилювання хлопця. Бачила як він говорив через силу. І розуміла, що він це говорить не просто так.
– Ти ж розумієш, що я не можу тобі нічого обіцяти. Ти просиш занадто багато, Артуре! Ти й сам розумієш це.
Так, він розумів. Але її реакція була ще менш зрозумілою. Адже, він боявся, що зараз їхня оця тепла розмова закінчиться. Що вона його обізве, накричить, піде геть.
– Ти ще надто молодий. Втім, обіцяю, що ми будемо спілкуватися. І не ображайся якщо я не відразу тобі відповідатиму. Сам розумієш, в мене роботи багато. Ти класний. Але ще такий малий. – і вона ніжно обняла його, притиснувши до себе.
Так вони стояли якусь хвилю. Потім повільно рушили до квартири Валентина Аристарховича, де на них вже чекали всі.
Додому Артур повертався змучений але щасливий. Він відчував ще в автобусі тепло Марі а у повітрі запах її парфумів. Хлопець був блаженному стані. Він дивився у вікно кудись в далеч і усмішка пробігала по його лиці.
Сонце заходило вже сідало. А з іншого боку з-за горизонту повільно виповзала темна хмара, котра затягувала собою небо. Вона наче передвіщала все, що має трапитися далі.
