Спочатку:
На сторінку книги
Як дізнався пізніше Артур, до міста якісь поважні гості десь з області. А може навіть і аж зі столиці. Тому не дивно, що всі так бігали сюди-сюди. Хотіли як найкраще прийняти дорогих гостей, від настою яких дещо залежало.
Для Артура це не мало жодного значення. Ну приїдуть. І що? Зроблять свою роботу і поїдуть. Чого так кип’ятитися? Але того йому пояснити ніхто не хотів. Або й не міг. В нас люди завжди звикли падати, розстилатися в поклонах перед кожним собі подібним, якщо він на дорогій машині, є якимось чиновником або просто вміє успішно вішати вермішель людям на вуха. Втім, це їхнє законне право – ставати на коліна і лизати комусь зад.
Для хлопця кожна репетиція була як звичайна річ. Він виконував те, що від нього потребували і не переймався нічим.
З іншого боку, він був вдячний долі за такий дарунок. Бо просиджувати на уроках, які вже майже не велися і слухати як хтось грає морський бій або обговорює когось – справа не так щоб аж дуже.
На самому концерті людей було як завжди. Не так щоб аж занадто багато. Втім, це зовсім не цікавило хлопця. Артур мав виконати своє завдання. І не залежно хто там буде чи не буде взагалі. Йому було дивно бачити, що Денис так сильно спочатку розхвилювався а потім образився. Життя є життя. Тут ти вчишся. Це репетиція. Все, що тобі треба – це спокійно приймати всі ці уроки. Бо вони іноді бувають не зовсім приємними. Як і ліки.
Вдома Артур не сказав ні слова про концерт. Він був навчений не хвалитися перед своїми. І свято вірив, що якщо це не виконати – то можна оступитися. А ще, лишня хвальба призводить до гордості. А це борони боже для молодої людини. Так говорила бабуся Дарина.
Тож він прийшов, переодягнувся, поїв, взяв лопату і пішов відкидати гній від худоби. І з таким запалом почистив все, що аж забувся, що ще три години тому був в чистенькому костюмі на сцені. На свіжому повітрі все вивітрилося.
