Спочатку:
На сторінку книги
– Чорт! Ми знову його втрачаємо! – крикнув лікар. – Сестро!
І знову те саме – боротьба за життя людини. Вони роблять все, що можуть. Але ніяких проявів на покращення нема. Стан критично важкий. Пацієнт в глибокій комі. Організм не подає ніяких ознак життя. Всі показники нестабільні. Пульс весь час слабне. Тиск падає. Постійна примусова підтримка. Такого важкого «клієнта» навіть їхній відділ не часто бачить. Ніякого зрушення. Все йде до повного кінця.
Лише Вадим Данилович пнеться зі шкіри аби витягти свого пацієнта з такого стану. Однак, всі його зусилля розбиваються об скелі реальності. А вона, як показують монітори, дуже безрадісна.
– Господи, невже ми не зможемо нічого вдіяти? – каже сестра, дивлячись на Артура.
– Думаю, що ні. – скрушно хитає головою Вадим Данилович. – Боюся, що цього разу ми безсилі. Там і удару було більше ніж досить. Але в хлопця ще й попри то були скриті проблеми з серцем і підшлунковою. Я починаю сумніватися в тому, що він вийде взагалі.
Він втер піт з лоба. Чи не вперше він за свою практику він мусить визнати повну поразку перед дамою з косою, котрою веде кожен день боротьбу. І програш не бабка, котра вже сама чекала свого часу і її смерть була цілком природним відходом, просто її добрі родичі вирішили ще потермосити на кінець для годиться – а зовсім молодий хлопець.
– Я скоро піду. Прийде Олександр Тадейович. Але якщо що – то ви мені телефонуйте. Добре? Бо Саша в нас ще молодий. Практики має мало. Я все-таки завідуючий відділенням. – сказав нарешті лікарі зітхнув. – Боже, ще ця розмова з родичами. І що я маю їм сказати! Аж виходити звідси не хочу.
Він пішов а медсестра ще якийсь час дивилася на зів’ялу молодість, котра гасла на очах.
