Спочатку:
На сторінку книги
Тиша. Навколо лише світло. Ніяких тіней. Ніяких вулиць. Лише світло. І це не електричне, від якого болять деколи очі, воно інше. Тут добре. Нема ані болю ані страху ані жалю. Ні, він пам’ятає все, що з ним відбулося. Але не відчуває нічого. Ось він – момент істини. Тут закінчується одне і починається інше життя. А що далі? А далі невідомість! І він знову сам. Але тут воно так гостро не відчувається. Тут йому добре. Тут він почувається набагато краще аніж там. Він чує голос діда Трохима.
Артур озирається і бачить просто позаду себе діда. Але він трохи не схожий на себе. Набагато молодший. Красивіший. В гарному, сірому костюмі, білій сорочці. Такий елегантний, яким ніколи не був за життя певно.
– Я помер? – питає Артур.
– Цікаве питання. І так і ні. – відповідає дід. – Ти вже не живий. Але ще не мертвий.
– Де тоді я? Що це за місце?
– Це границя між тут і там. Саме сюди всі приходять і кожен зустрічається сам з собою. Це місце спокою.
Дід обходить Артура і стає біля нього.
– Кожен проживає своє життя на землі так, як він вважає за потрібне. І лише тут кожне бачить те, чого не бачив там. – продовжує дід.
Його голос тихий, заспокійливий. Він говорить повільно, безпристрасно. Наче розповідає про якусь буденну річ. Він поважно розповідає про все. Ніхто нікуди не спішить. Ніхто ні на що не чекає. Тут час відсутній.
– Озирнися на назад, на пройдений шлях, Артуре. Так минає кожне життя. Скільки би ти не жив. Все одно приходить кінець. Так влаштована людина.
– То це вже кінець?
– І кінець і початок. Ти маєш подумати над усім. Це місце самотності і розчарування. Раз ти вже тут – то мусиш усе це пройти.
– Що я повинен робити?
– Нічого. Ти маєш розібратися в собі. Все, що ти думав, в що вірив, чим жив. Всі образи. Всі болі. Всі свої кроки ти будеш переживати аби зрозуміти до кінця те, що маєш тепер зрозуміти. Для багатьох це є найстрашнішим вироком – бути отак сам на сам з собою. Ти знаєш, Артуре, я маю тобі багато чого відкрити. – сказав Трохим Артурович.
