Спочатку:
На сторінку книги
Артур спав. Йому снився дивний сон. Наче він стоїть на площі якогось великого міста. Довкола ходять якісь люди, про щось між собою розмовляють. Але ніхто не звертає уваги на нього. Навіть тоді, коли він пробує до них заговорити, вони все одно його ігнорують.
Хлопець розчарований. Він не знає ані де він ані куди йти ані в кого щось запитати. Він боїться. Але його страх не перед чимось. А просто перед порожнечею, котра виникає між ним і всіма тими людьми, до котрих він не може достукатися.
Починав накрапати дощ. Хлопець оглянувся навколо і не міг знайти місця, де би він міг сховатися. Тільки одна будівля мала піддашшя. Тут можна було хоч трохи заховатися від дощу, котрий ставав все сильнішим. Артур скочив на сходи і опинився серед безликого натовпу. Всі байдуже стояли і дивилися в нікуди. Наче неживі роботи а не люди. В їхніх порожніх очах не було вогню життя а лише холод і відчуженість. Це скидалося на якусь фантастику. Котру Артур, до слова, не любив.
Він оглянувся і побачив серед натовпу обох своїх батьків. Вони, як і всі решта, кудись поспішали самі не знаючи куди. Вони пройшли повз нього і зайшли в двері, котрі вели до будинку біля якого і заховався Артур. Пройшли позв наче зовсім не знайомі люди і навіть не озирнулися.
Хлопець хотів їх окликнути. Але в цей самий момент чиясь рука опустилася на його плече. Артур оглянувся. За спиною стояв дід. Він був таким же як завжди. Тільки виглядав значно краще, молодше. В його очах Артур побачив іскру. Те, чого не бачив тут ні в кого.
– Облиш їх. Так має бути. – сказав дід. – Вони мають своє життя. А ти маєш своє. Вам не по дорозі.
– Але чому? – запитав хлопець.
– Зараз тобі цього не зрозуміти. Але колись, коли пройде час, ти зрозумієш все.
Вони обоє вийшли з-під піддашшя і пішли під дощем, котрий падав на обох але вони не намокали.
– Бачиш оцю вулицю! – дід вказав на широку дорогу яка вела від центру кудись і зникала десь там, в далині. – Тобі туди. – і він показав рукою в далеч.
– А ти? Ти зі мною йдеш?
– Ні Артурчику. Я залишаюся тут. Ще кілька кроків я тебе проведу. А далі тобі доведеться йти самому. Так має бути.
Вони справді пройшли ще кілька кроків і дід Трохим зупинився. Тут закінчувалися будинки і починалася лише сама дорога. Далі він не піде. Він обняв хлопця і подав на прощання руку.
– Все мій любий! Далі ти сам. Іди!
Артур пішов посередині дороги. Оглядаючись час від часу назад він бачив фігуру свого діда, котрий стояв і дивився йому в слід. «Іди, синку. Далі ти мусиш сам! Це твоє життя!» – звучало в його голові.
