Спочатку:
На сторінку книги
В той день під санкції потрапила більшість випускного класу. Майже всі хто був. Крім Артура. Найбільше дісталося, звісно що, Денисові. За словами Ярослави Ігорівни, саме він і кинув в неї тим злощасним кросом. Вона навіть слухати не хотіла нічого. І будь-які оправдання що це не так, лише гірше роз’ятрювали жінку. Словом, вхопили всі. І навіть Ярині дісталося, бо вона в той час чисто випадково зайшла до їхньої аудиторії дізнатися чи не прийшов Богдан.
Додому поверталися з «носом». Ну а на самого Дена ще і вдома чекала довга і важка бесіда. Бо директор цього разу не загладжував справу але не полінувався визвати його обох «предків» аби їм нарешті виразити все те, що так довго замовчувалося.
– А де Артур? – запитала Ніна. – Його хтось нині бачив?
– Тобі його треба? – буркнув хтось. – Не інакше як злився, зачувши що смаленим пахне.
– Ага. І на нас попутно настукав. – додав хтось з хлопців. – Завжди собі осторонь від всіх. Наче він якийсь інший. І все він не при справах. І завжди він сухий.
Денис уже хотів щось сказати. Але в цей момент Ярина, котра йшла з ними в компанії заступилася за Артура.
– Чого ви до хлопця причепилися?! Він тут ні причому! Його від самого ранку бібліотекарка забрала до себе. Навіть напевне не знає, що сталося.
Всі змовкли. Так, про таке ніхто навіть не подумав. Вони були готові вже вимістити всю свою злість на ньому. Притому навіть не запитавши його самого ні про що. Втім, так тривало не довго. Хтось знову почав бурчати на несправедливість у світі, тотальний хаос в стінах рідної альма-матері, попутно проклинаючи і звинувачуючи всіх (лише не себе) в тому, що нині відбулося.
А тим часом на вулиці вже починалися сумерки. Засвітилися вже перші ліхтарі. Легкий вітер повільно колихав гілки дерев з котрих вже починало опадати жовте листя. Вулиці були майже порожні. І лише десь-хтось ще щось робив біля дому. Наставав черговий осінній вечір.
