Спочатку:
На сторінку книги
Артур, як і казав хлопцям, мав чим зайнятися. Дідусь вирішив продати свою стару машину, на котрій вже не їздив кілька років, докласти ще трохи грошей і купити трактор. Бодай якийсь малий. Аби лише орав і робив усі необхідні операції по господарству.
Для цього, перша за все, треба було машину гарно вимити. І хто як не Артур мав цим зайнятися. Він старанно вимивав увесь бруд, кожну шпаринку, кожен шов. Так аби не було соромно перед покупцями.
Крім того, ще треба перевірити чи все робоче. А що де треба замінити. Потребувалося також і розібрати мотор. А тут вже кількома хвилинами не відбудешся. Треба все гарно вимити,просушити і скласти назад так як має бути. Словом, в Артура справді тиждень обіцяв бути в «маслі».
– І ти думаєш, що візьмеш за нього стільки, що стане на той трактор? – спитав він діда.
– Ясно що ні. Говориш більше – віддаєш за менше. – відповів дід. – Я ще трохи відклав. А дядько Пилип обіцяв не продавати нікому. Ми з ним вже про все домовилися. Я продаю машину і беру його трактор. Йому спішити нема куди. Цього року він вже не робив на ньому. Тай минулого теж. А його син взагалі не до того. Так що трактор майже наш.
Це тішило. Бо дядько Пилип був добрим трактористом. Ніколи не пив. Свого залізного коня доглядав. Старався. А тепер більше не може. Старий вже.
– Я би хотів на осінь вже його мати. – продовжував дід. – Аби звикнути до літа.
– А чого до літа? – спитав Артур.
– Аби продати коней. Цей рік ще тримаємо. А потім, як буде тракторець – то їх продамо. Тобі ж треба вчитися. А ми з бабусею не зможемо дати собі ради зі всім. Ми стаємо кожен рік старші.
Сумна правда. Вони стають щораз старші. І колись як і дядько Пилип вже не зможуть робити. Не зможуть дбати про нього. Не можуть допомагати. А потім вони ще гірше зістаріються і врешті-решт колись помруть, як недавно баба Параска, недалека сусідка з їхньої вулиці. Таке життя. І він має все прийняти і з усім змиритися.
