Спочатку:
На сторінку книги
Вони йшли вулицею. Марія мовчки розглядала різні будинки. Їй подобалися різні старі будинки. Не ті коробки, як в більшості – а справжні архітектурні роботи, витвори мистецтва. Кожен будинок інакший. У кожному щось своє. Який свій образ. Інший вигляд. Своєрідність. Як і відбитки пальців у людей.
Вулиця вела в парк. Зимовий, він здавався ще красивіший аніж восени, коли Артур тут був єдиний раз. Зараз тут панував дух зимової казки. По чистих від снігу доріжках прогулювалися люди. Хтось кудись йшов. Хтось з кимось розмовляв стоячи обабіч доріжки аби інший хтось міг спокійно пройти.
– Розкажи щось. – запропонувала Марі. – Мені було б цікаво почути щось нове про тебе.
– Думаєш, я тебе зможу чимось здивувати? – відповів на те Артур.
– А ти спробуй!
Артур мовчав. Він не хотів говорити. Йому було досить того, що він йшов поруч. Навіщо цих бесід ні про що. Це все зайве. Вона повернеться в своє – він у своє. І ніхто не знає чи колись ще зустрінуться взагалі. Тільки тут вони можуть побути у двох.
– Пам’ятаєш як нас восени познайомили? – запитала Марі. – Я як глянула була, то ще подумала: «кого вони підсувають для знайомства».
Артур усміхнувся.
– Так, явно не лицаря.
– Я не про те! – і вона повернулася лицем до Артура. – Я не це мала на увазі!
Артур глянув в очі дівчини. Що він там побачив ніхто не міг сказати. По виразу його обличчя, як завжди, нічого не прочитаєш.
– Просто був в мене один випадок. Приїхали ми в одне місто. Все гарно. І тут мене знайомлять з якимось хлопцем. Мовляв, це наш супер здібний молодий актор, місцевого розливу. Ну, я така – це ж класно. А потім виявилося, що він дешевий скандаліст. Хотів показати всім з ким може закрутити. Заклався на гроші. А його татко якийсь там їхній місцевий бізнесмен. От він і тягне свого дорогого синочка за вуха (і за роги) аби лише якось кудись протягти. Боже, яка я була зла після того. Ти собі навіть не уявляєш. І тут, не минає й пів року, як мені перед очима нове непорозуміння вимальовується. Що я мала думати.
Артур мовчав. Він теж мав що сказати. Але боявся. Боявся, що можуть не так зрозуміти. І що він може все зіпсувати своєю правдою. Він просто йшов і слухав. Він давав можливість людині виговоритися. Не завченими фразами а тим, що є в душі. Адже він нікому нічого не скаже. І вона це добре розуміє.
