Спочатку:
На сторінку книги
Десь близько обіду прийшла Меті. Дівчина обіцяла допомогти по дому. Тож в хаті порядок було наведено в два рази швидше.
– Я ще вмію куховарити. – сказала Метилена до Дарини Едуардівни. – Не так аж дуже. Зате я швидко вчуся. Та ви не дивуйтеся, бо коли ми з татом були самі – то готування було майже завжди на мені.
Жінка лише усміхнулася. Знала би ця дитина, як її тішили такі молоді люди, котрі чогось хочуть. Котрі вчаться. Котрі шукають. Такі – якими були вони з Трохимом колись. О, то були гарні часи їхньої молодості. Вони вчилися, пробували, старалися – і в них виходило.
Але найголовніше, пані Дарина відмічала в людях відкритість і щирість. Вона не любила фальш. Бачила то, наче під мікроскопом. І не любила. Не могла терпіти коли хтось хвалився, пиндючився, чванився – а все не знати чим.
– Я могла би вам ще допомогти приготувати вечерю. – напрошувалася Меті. – Звісно, якщо ви не проти.
– Ну та чого це я маю бути проти – усміхнулася пані Дарина. – Я буду рада щось тебе навчити. І сама повчитися коло тебе.
Вона завжди вміла говорити з людьми так аби нікого не образити. Більше того аби їх зацікавити чимось а не просто так лише формально втримувати біля себе. Ах, таку невістку Артурові вона би хотіла. Розумна, щира, порядна. Вчиться, розвивається, цікавиться. А яка вродлива. І мимоволі згадала свою вже давно покійну сестру. Галина чимось нагадувала цю юну дівицю. Теж була така моторна, працьовита, шустра, вродлива. В усьому вона була краще за неї, Дарину. Тільки от надто тим вона вже пишалася. Відшила вона тоді Трохимового двоюрідного брата – Омелька. Славка собі знайшла. Не поганий хлопець. Але надто вже зверхній він був. Тай батьки його теж високої думки про себе. І чим то все закінчилося! Спився Славко разом з нею. І так зійшли в могилу.
А тим часом до Артура якраз прийшли Ден з Богданом. Наталю вони десь встигли загубити по дорозі. Точніше, вона з ними чогось раптом розсварилася і пішла собі додому раніше. А вони, як і обіцяли, прийшли приблизно трошки по обіді.
Артур повів їх до хати, познайомив їх зі своєю новою сестрою і запросив на чай. Як не як хлопці ж від ранку находилися і зголодніли.
– Не хочете ще трохи погуляти на свіжому повітрі? – раптом запитав хлопців Артур.
– Та все одно прийдеться. – відказала Ден. – Додому ще поки дійдемо.
– А ти що хотів? – запитав Богдан.
– Не хочете на коней глянути, поки ще є. Глянете одним оком чим я займаюся поза школою.
Він ніби навмисне бив по тому що мовляв, ви ж мене обговорювали там – то подивиться що з того правда. Хлопці погодилися. Зацікавлення виявила і Меті. Дівчина давно хотіла поглянути на тварин. Але якось не було нагоди. А напрошуватися отак-от відразу не хотіла.
Тож вони всі разом пішли на двір. Артур випустив жеребців і пустив їх на пасовище аби побігали. Він вже робив так кілька разів. Коням не дуже добре застоюватися. А яку роботу він мав ними робити. Жеребці хоч і фиркали але між собою вже зжилися так, що навіть не кусалися. Тому вони просто вибігли з хвіртки і помчали полем, наче змагалися навипередки розвіваючи розчесаними перед цим гривами.
