Спочатку:
На сторінку книги
Артур довго ніяк не міг зрозуміти значення свого сну. Він не знав, чого слід чекати. Дідові справді ставало зовсім не краще. Ну але це логічний розвиток при його хворобі. Тож чекати дива нема чого. Хоча, повернувшись додому, Трохим Артурович трохи став наче здоровішим. Наступного дня він вже обходив господарство, оглядав що і як. Трохим тішився, що Артур не розкис але взяв все у свої руки. В його грудях ще жевріла надія, що прийде весна а з нею і полегшення. Бодай на короткий час. Але все таки воно дасть змогу ще щось зробити.
– Аби лише Артур поступив. Єдине чого хочу! – сказав Трохим до Дарини. – Вже поступить, трохи провчиться а там вже піде на своє, той мені буде легше вмерти. Буду знати, що не пропаде хлопчисько. Ти вже старша. А Олена сама не дасть собі з усім раду.
– Та не говорити такого, Трохиме. – відказувала дружина. – Ще все буде. Поживеш ще довго. І з тим люди живуть. Он, Зеник Вухастий, вже скільки років живе. І нічого. Так само і ти будеш жити. Якщо будеш себе берегти.
Однак, Трохим не хотів говорити правду, яку доктор йому сказав те а тек, коли він виписувався.
– Не більше ніж пів року. Ну максимум рік. Але це при, ну дуже, хороших умовах. А так пів. І це я не лякаю вас, Трохиме Артуровичу. Це чисто по-дружньому. Аби ви знали реальний стан справ.
І от тепер, коли вже все було наперед зрозуміло, Трохим хотів аби лише дотягти до моменту, коли його внук зможе бодай трохи давати собі раду сам. «Ну бо хто йому допоможе в тому житті. – говорив сам до себе Трохим Артурович. – Хлопець розумний. але занадто чесний. Занадто правильний. Таких світ не любить. Він таких ламає. І то дуже тяжко. Ах, чому я раніше не подумав про це!». А дні швидко минали один за одним, відраховуючи строк, призначений йому тут на землі.
