Спочатку:
На сторінку книги
Лев було хотів допомогти Артурові а заодно і поговорити з хлопцем. Але дуже швидко побачив, що зі своїм міським вихованням він швидше тут «ляже» аніж зможе щось зробити. Тай сам Артур не дуже йшов на контакт. Тому спочатку облишив роботу. А потім і спроби будь-якої комунікації і помалу змінив локацію на більш звичну для нього – в кріслі.
Лев був цілковито міською людиною. Від коли себе пам’ятає – завжди жив у квартирі. І лише на канікули їздив в село. Але то було лише так, для вигляду. Там нічого допомагати не треба було. Левко більше часу проводив на річці, ловив рибу, купався, грався з сусідськими дітьми. А після того як закінчив школу і вступив до медичного, то вже й не дуже приїздив до села. Тому для нього всяка така праця була чужа.
– Не знаю, як ти витримуєш це! – запитав він Артура, коли той зайшов до хати аби поїсти. – Це важко!
– А що в цьому світі є легкого? – відповів хлопець з порожнім поглядом.
– Ти себе губиш, хлопче. Так не правильно! Врешті решт тобі слід більше зосередитися зараз на основному – на навчанні. Йде весна. Скоро тестування, іспити, вступ. А ти весь день в багні риєшся.
Артур нічого не відповів. Він лише глянув на Лева Альбертовича. І в його погляді можна було прочитати дуже багато. Більше ніж би він міг сказати словами. Скальпель замовк. Він зрозумів, що не варто зараз щось більше казати. Перед ним стояв не вісімнадцятирічний хлопець а зрілий чоловік, котрому не треба щось дуже пояснювати.
На третій день Лев з Оленою поїхали, скільки обоє мусили йти на роботу. Вони обіцяли приїхати на вихідні і хотіли попросити сусіда – Василя Тусклого аби він допоміг вразі чого. однак, Артур був категорично проти.
– Він вже свою корову вгробив. Згубить ще й нашу. Цей старий пияк ні про що не думає аби лише де присісти і набратися. Яка з нього поміч. Буде лише ходити і нерви гризти.
Хлопець був правий. Сусід і справді був таким, як його описав Артур. Тут відповісти було нічого.
– Самі будемо з бабусею давати собі ради. – додав хлопець. – Встану раніше на годинку тай все.
