Спочатку:
На сторінку книги
Олена лише прокинулася. Вона на якийсь час забулася в глибокому сні. Але тепер вона знову поверталася до реальності. На годиннику була половина четвертої. Як же довго вона проспала! Як там Артур? Лев обіцяв, що неодмінно їй буде дзвонити. Може і дзвонив. Але хто мав відповісти. Меті напевне заснула. Вона теж змучена тим всім. Олена взяла до рук телефон. Жодного пропущеного виклику. Отже, навіть не дзвонив. Це могло означати лише одне.
Вона відкинулася на подушку. Вставати зовсім не хотілося. І не від капризності, коли ранком ти хочеш полежати перш ніж встати аби збиратися на роботу – а від втоми. І не лише фізичної.
Спогади самі лізли, наче страховиська у фільмах жахів з різних закутків кімнати. Вони, колись вже трохи покриті давністю і наче вицвілі картини – тепер оживали набирали кольору і поставали перед очима як ті німі обвинувачувані, котрі своїм мовчанням говорять більше аніж можна казати словами.
Посеред тих спогадів виринав образ її єдиного сина. Артур з нізвідки дивився на неї своїми запалими очима і наче запитував: «а скільки часу ти мені приділила в цьому житті? Скільки разів ти не чула мене? У тебе завжди твоя робота, свої справи, беззмістовні розмови з подругами, тепер власне життя. А я на якому місці в тебе був? А я твій син!» Ні, він мовчав. Говорив хтось інший в її голові. І він ставив запитання, на котрі не хотілося відповідати.
Врешті-решт Олена не витримала і заплакала. Згадалося власне дитинство. Її тато був далекобійником. Він був красивий, розумний, з вусами мало не на пів лиця (принаймні так їй тоді здавалося). Завжди добрий, люблячий. Але одного дня її люблячий татусь не повернувся з поїздки. Вже потім вона дізналася, що на фуру, напали якісь бандити і його застрелили. Тоді їй було одинадцять і вона вже добре все пам’ятала. Може тому вона пізніше так сильно прикипіла до Олега? Він чимось нагадував їй тата. І от через роки все повторилося. Тільки тепер вона вже на місці своєї мами, котру так у свій час критикувала за її другого чоловіка.
Вона лежала а думки все лізли і лізли в голову. Так минуло майже три години. Ніякого сну. Одні лише спогади. Все, що було вже давно поховано – тепер воскресало і мучило.
Нарешті задзвонив телефон. Телефонував Лев. Він був страшенно втомлений але радий. Чоловік розповів в двох словах усе, що тут відбулося за останні три години.
– Він повернувся назад до нас! – сказав вкінці Лев. – Радіти ще рано. Але принаймні є надія, Олено! Це багато! Все решта вдома. – і він завершив дзвінок.
