Спочатку:
На сторінку книги
А тим часом, день поза день, минало літо приближаючи прохолодну пору осені. Нещодавно відлетіли ластівки. В дитинстві Артур навіть плакав коли ці маленькі пташки обсіли увесь дріт, на якому бабуся вішала сушити шмаття, і щебетали ніби прощалися. Тоді йому було років зо три-чотири.
Зараз він уже дорослий хлопець. Але все одно, йому стає сумно. Наче його покидає кращий друг (котрого у нього напевно ніколи не було). Або найрідніша людина. Так, наступного року вони повернуться. Але це буде наступного року. До котрого багато хто може і не дочекатися. Їхнє оте прощання навіює холод. Воно наче підказує, що вже приходить пора осені а за нею і зими, холодів, темноти.
Ще кілька днів і він останній раз прийде до школи на (для когось) перший дзвінок. А далі – пора в доросле життя. І саме цього Артур цього боїться. Він не хоче виростати. Йому добре бути тут і зараз. І лише факт того, що дід дуже хворий, що тата нема, що бабуся теж підупадає помалу на силі змушує його не думати ін. про що але зосереджуватися на навчанні і вступі до університету. Бо це єдина для нього дорога.
Артур відчуває як він змінився за цей останній рік. Як змінилося все довкола нього. Раніше він якось про це дуже не замислювався. Але тепер все якось само кидається хлопцеві в очі. Навіть те, що колись він пропускав мимо вух – тепер він сприймає зовсім інакше. Дивиться на все зовсім по-іншому. Словом, сам стає іншим.
Як довго він ще буде слідувати принципам, які виковували в його серці батьки і дід з бабою? Чи зможе він витримати подальші шторми дорослого життя, котрі лише розпочинали дути в його бік? Чи не зламається десь на якомусь з підводних каменів? Або його не зведе якийсь (чи якась) сатана маскуючись під друга?!
А сонце тим часом заходило за горизонт. Наставала тиша. Більше не співали пташки. І лише зрідка можна було почути кранькання ворон, котрі поверталися з полів назад в свої гнізда. Все змінювалося. Все готувалося до нового етапу. Така наша реальність.
