Спочатку:
На сторінку книги
Нічне небо. Воно віє холодом з глибин космосу. І лише зірки, наче діаманти на коронах імператорів сяють в цій непроглядній тьмі, виблискуючи милують око людини, обманюючи її своєю холодною красою.
Іноді пролітає метеорит, згораючи в повітрі, за мить зникає з перед очей, наче його й не було. Деколи десь далеко летить літак, блимає своїми зеленими і світлими або червоними вогниками, даючи сигнал диспетчерові.
А тим часом навколо темнота. Десь далеко плаче нічний птах. І від його голосу стигне кров. По садку лазять їжаки в пошуках чогось поїсти. Десь гавкають собаки.
Артур не міг заснути. Він думав, згадував, аналізував. Згадував свого тата, котрого він уже не бачив давно. Тата, про котрого останнім часом навіть мало говорилося. Так, наче такого ніколи не існувало. Артур знав, що тато десь зник. Що, можливо, з ним щось трапилося. Але він не міг собі це до кінця уявити. Він згадував моменти, коли вони разом з татом і мамою їздили до міста, ходили з татом ловити рибу, дивилися мультики. Коли все було добре і ніщо не передвіщало біди. Але ті часи пройшли. Вони зникли, залишивши лише одні згадки в пам'яті хлопця.
Де міг бути зараз його тато? Чому він не пише? Що могло з ним статися? Адже він ні разу ні на що не жалівся. Завжди писав, що все добре. Що багато роботи. Що він хоче вже приїхати нарешті додому. Але ні разу не обмовився ні про що інше. І тут раптом взяв і зник. І ніхто не знає куди.
Артур дивився на холодне нічне небо і наче запитував – «А ти, ти не знаєш де він? Адже, ти все бачиш!». Втім, відповіді він не отримував. Як і не отримав цього разу.
Втомлений роздумами і догадками Артур ліг аби нарешті заснути. Аби встати зранку і знову піти до своєї роботи.
