Спочатку:
На сторінку книги
– Ти просто заздриш йому. – сказав Вадим Денисові. – Артур тебе не підставляв. Ти сам там завис. То чого шукаєш винного?
Його слова різали вуха Дена. Адже він чекав іншого. А тут його так відверто відшивають. Так, відшивають. Бо Вадим і сам старався і сам досягав свого результату, хоч і мав дядька у м’якому кріслі. Та хлопець не хотів турбувати родича своїми проблемами, котрі на його погляд проблемами не було зовсім. Адже, його головна мета – це поступити в економічний. А те, що хтось краще співає, танцює, знає історію чи ще щось – його не цікавило. Для кожного в цьому житті відведений свій шлях. І кожен має завдання відшукати його і ним йти. Так говорили його батьки. І, як показувала практика, вони були праві.
Ден лише насупився. Що він може сказати проти такого аргументу. Адже ж це так – він заздрить. Його нервує цей образ чемного хлопчика, котрим його тикають час від часу вдома. І котрий він бачить в школі. Хоча там Артура ніхто не ставить за авторитет.
– Знаєш, – продовжував Вадим, – я деколи дивлюся на нас і мені якось так не пособі. Чому? Бо ми всі якісь егоїсти, Ден! Егоїсти! Ми живемо в одному містечку, ходимо до однієї школи, вчимося в одному класі, як то кажуть їмо з одного казанка. А разом з тим деколи готові одне одного продати, наговорити один на одного, зненавидіти ні за що, заздрити.
Хлопець міркував в голос. Але ці розмірковування, які озвучувалися, були швидше страшним вироком а не просто якимось припущенням. І це лякало. Десь глибоко в душі Ден був з усім цим згідний. Він розумів, що Вадим правий. Але з іншого боку. А з іншого боку було власне его, котре глушило цей сигнал із зовнішнього світу. Воно не любило правду. Его, хотіло лише одного – аби любили його. Аби розуміли лише його. Аби хвалили лише його одного. І чим далі час минав, тим сильніше росло оце его, котре вже тепер було злоякісною пухлиною в душі Дена. А найгірше те, що він цього усвідомити не хотів.
– Та то як сказати. – відповів Денис. – Ми маємо свою компанію. Інші – свої. В кожного свої інтереси.
Це говорило его. Воно оправдовувалося само перед собою. Доказувало само собі, що інакше аніж так як він думає – думати не можливо. Тому і свідомо перекручувало все, що сказав Вадим.
Втім, нікому нема діла до того як ти сприймаєш те чи інше. Думай як собі хочеш. Це твоє природне право. Проте наслідок буде таким, яким і хто заслужить. І тут теж схована логіка. Як жаль, що не кожен це розуміє.
