Спочатку:
На сторінку книги
Перших кілька дні після похорону Олена разом з Левом ночували в домі старих Бжільниченків. Артур три дні не йшов до школи і не виходив на зв'язок онлайн. Часу не було. Хлопець від самісінького ранку працював «як раб на галері». До хати заходив лише аби щось перекусити і знову повертався до роботи.
– Нехай йде. Хай працює. – казала Дарина Вітольдівна. – Так трохи забудеться.
І вона була права. Втрата друга, єдиного друга, для Артура була важким ударом. Дід був для нього всім: і татом і порадником і другом. А тепер його не було. Зв'язок розірвано. І нема чим його ані заповнити ані замінити. Артур почувався самотнім серед цих останніх зимових днів.
Лев був добрим чоловіком. Гріх було щось на нього сказати. Він окрім того, що був гарним лікарем, то ще й був добрим батьком для своєї дочки. Але лише для своєї. Для Артура він чужим чоловіком, котрий посягає на роль його батька не маючи на це жодних прав. І хоча між ними відносини були гарними та все одно це були чужі між собою люди. І вони обоє це розуміли.
З мамою в Артура теж контакт давно пропав. Він ставився до Олени з пошаною. Так, як і до інших старших дорослих людей. Машинально він навіть вимовляв мамо. Але в цьому слові більше не було тої енергії, котра виходить з уст дитини при озвучені цього сакрального слова.
Що далі? Це питання не раз крутилося в Артуровій голові. Але поки ще був живий дід а мама не переїхала до Лева Альбертовича, то все ще якось виглядало інакше. Але тепер, коли все так різко змінилося – це питання набирало актуальності.
Ні, причин для страху за близьке майбутнє в Артура не було. Він піде вчитися, як і раніше говорилося. Тут навіть мови не може бути. Ця хата залишиться за ним. А далі? Що далі? І от цього далі Артур починав боятися. І не тому, що він не розумів чогось. А тому що надто добре зрозумів всю беззмістовність людського існування.
Тепер хлопець ставав дорослий і перед них відкривалася вся та правда, котра була закрита попередньо роками. Перед очима Артура відкривалася картина справжнього дорослого життя. Того життя, про яке не розкажуть в школі і не покажуть в романтичних фільмах. Сенс якого зникає, розпливаючись як ранішній туман, коли сходить сонце. І цим треба йому буде жити всі подальші роки.
