Спочатку:
На сторінку книги
Ярина прийшла якраз вчасно, коли вже майже треба було йти додому. І на тому спасибі. Дівчина була геть сонна. Вона явно лягла десь під ранок. А може саме тоді, коли Артур вже прокинувся або й вставав з ліжка.
Хлопець ніколи не розумів такого способу життя в літку. Йому завжди було мало ночі аби спати. Шість-сім годин і ніби то досить. Але ще би трохи десь не помішало. А тут шастати бозна де цілу ніч. Питання – чого? Артур ніяк не знаходив це розумним. Бабуся з дідусем були би точно проти. Ага, дали би вони йому прогулянки, якби він так пішов. Але що скажеш – у кожному монастирі свої закони.
Ярина щось буркнула в якості привіту і машинально приземлилася на куртку, поруч з Артуром, котрий вже давно сидів на землі.
– Ти чого якась така ніяка? – спитав хлопець.
Це було швидше питання аби просто спитати бо відповідь була йому відома ще до того як він поставив саме питання. Втім, він же ж не міг просто мовчки сидіти спиною до дівчини і не промовити ні слова.
– Не виспалася. – промимрила та.
Далі говорити було без сенсу. Тож Артур продовжив читати книгу а Ярина досипати поруч на куртці.
Книга була важка. Але водночас така цікава. Фантастика. Ну так, до недавнього часу йому цей жанр не йшов. От не міг він читати такі твори і все. А тут пішло. Не пішло – поглинуло його, накрило з головою. книжечка мала більше п’ятисот сторінок, Артур їх наче ковтав. Він ще ніколи так не читав з таким захопленням.
Тепер, коли до кінця книжки залишалося менше ста сторінок, він навіть жалів, що вона така «мала». Хлопець хотів продовження. Хотів ще. Але продовження не було. Це був лише один твір. Що ж, і на тому дякувати. Завтра ранком він дочитає і поверне до бібліотеки. Або й не дочитає. Якщо нині поїде з дідом по сіно, то роботи буде на весь день аж до пізнього вечора.
А тим часом, сонце вже піднялося досить високо і різні злі мухи почали кусати тварин. Треба було йти додому. Артур розбудив Ярину і вони погнали корів.
