Спочатку:
На сторінку книги
На прем’єру приїхали всі актори фільму і «вся закулісна братія». Захід тривав довго. Всі про щось розповідали, обговорювали, відповідали на питання. Словом, вся стандартна процедура.
Артур уважно дивився на всіх, що сиділи лицем до зали. Майже всі вони за тридцять і вище. Дорослі, сформовані особистості, для котрих нинішній захід лише черговий в списку. Байдужі обличчя, навчені тримати усмішку на камеру, дивитися куди треба і кліпати лише коли можна. Вони розповідали про те, що від хотіли почути. Така правда. Адже це лише шоу.
Між ними вирізнялася одна молода особа. Вона була явно молодшою за всіх решту. Чорне, як ворона крило, волосся, котре вільно спадало на плечі. Прямий, трохи кирпатий, ніс. Маленькі темно-карі очі. Худорлява статура. Невисокого зросту. Це було видно навіть коли вона сиділа. Обличчя овальне. Артурові здавалося, що вона дивилася просто в зал і навіть не кліпала. Наче зачарована. Або лялька.
Врешті тому всьому настав кінець. Всі помалу, спочатку ставали до фото а потім і розходитися. Валентин Аристархович підійшов аби ближче поспілкуватися з усіма, так як він був одним із організаторів цього заходу. Артур, ясна річ, всюди супроводжував свого наставника. Один з акторів був колишнім однокласником пана Валентина. Решта, так чи інакше, були знайомі. Тому розмова тут закрутилася.
– А то твій син? Чи може вже онук? – поцікавився колишній однокласник у Валентина. – Гарний парубок!
– Ні те ні інше. – відповів той. – Радше черговий вихованець. Хлопчина буде обдарований. Ну а то сам знаєш як таким у світі.
– Знаю-знаю. – зітхнув Олексій Ігорович. – Самі такими були. Дерлися з останньої сили. Бо всюди простому хлопові зась. А таки вилізли. – і після деякої паузи додав. – Щоправда, не всі.
В цей момент до них підійшла одна з жінок, котра сиділа поруч з Олексієм під час прем’єри. На вигляд їй було десь за сорок. Може трошки більше. Але ще повних п’ятдесяти не було. він вже трохи наклав свій відпечаток на неї. Але сказати, що вона вже була стара було б образою. Вона легенько торкнулася рукою Валентина Аристарховича.
– Валентине, а чому ти нам не представиш цього молодого чоловіка, що стоїть поруч з тобою. Це твій син? І доречі, як тобі наша головна героїня? – і вона очима вказала на ту саму дівчину з чорним волоссям. – Марія Камеконова! Наше молоде обдарування. І надія.
Дівчина лише відповіла легенькою усмішкою. Так, ніби мова йшла про щось цілком буденне. А тим часом пані, котра підійшла, встигла розповісти про Марію цілу біографію. Потім настала черга Валентина Аристарховича представити свого підопічного. Але в цей момент хтось сказав, що пора збиратися і вирушати на обід, котрий вже чекав на всіх.
Артур спускався сходами театру, ведучи під руку зірку того дня. Так настояв Валентин Аристархович. Дама, котра попередньо завела бесіду, була однієї з актрис. Її звали Інеса Юріївна. Якась там близька родичка молодої зірки – Камеконової. Це Артур зрозумів з попередньої розмови.
Зараз же вони йшли мовчки. Марія виглядала наче жива статуя. Вона навіть не дивилася на публіку. Так наче це її зовсім не стосується. Відсторонена, вона не давала ніякого поводу аби заговорити. Лише повільно йшла поруч з незнайомим для неї «молокососом», тримаючись попід руку наче добропорядна пара. Благо ресторан, куди вони прямували, був всього за кілька кроків.
Вони встигли пройти всього лише кілька кроків як раптом Марія шарпнула його і потягнула в бік.
– Ні, не туди! – сказала вона владним голосом. – В обхід.
Артур був трохи наляканий. Ще чого доброго, якщо раптом щось станеться, він буде винен. Втім, сперечатися не став. І спокійно, наче нічого не сталося пішов туди, куди тягнула його зіркова панянка. Вони зробили невелике коло і з’єдналися з усіма біля центрального входу. Увесь цей час актриса йшла мовчки. Артур теж не наважувався заговорити. Він лише йшов поруч і скоса поглядав на неї, закохуючись в кожен крок цієї витончено-холодної живої статуї.
