Спочатку:
На сторінку книги
– Дарино, про що так задумала? – спитав Трохим Артурович свою дружину, коли зайшовши до кухні побачив її сидячою біля столу.
– Ах, це ти! – відповіла жінка. – Та я так, трохи присіла на хвилину. Тай закрила очі.
– Про Олега думала? – спитав Трохим Артурович.
– Ах, Трохиме, Трохиме! – зітхнула та.
Чоловік підійшов, сів поруч і подивився на свою дружину. Вона знову думала про сина. Вже майже п’ять років як його нема. поїхав на заробітки тай так і не повернувся. Спочатку ще писав, дзвонив, гроші якісь висилав. А потім пропав. За адресою, з якої надходили листи відповіли, що такий у них більше не працює і куди він подівся вони уяви не мають. На телефонні дзвінки ніхто більше не відповідав. Спочатку ще йшли гудки. Виглядало, що трубку не бере. А потім і взагалі оператор сказав, що абонент поза зоною досяжності.
А де шукати? Він же поїхав далеко, в інше місто. Велике чуже місто. Надсилали запити до відповідних інстанцій. Ті спочатку обіцяли результат. Але потім лише руками розвели, мовляв шукаємо. І так уже три роки.
– Артура треба посилати вчитися, Дарино! Не можна нам розкладатися отак-от! Чуєш!
– Та чую, Трохиме, чую. Але знаєш, як деколи так собі подумаю: а може десь там наш Олежик бідний скитається по світу. Може десь бідує чорно і темно. Або не дай боже в рабстві поневіряється. Он скільки всякого говорять по телевізору. Подивишся і кров стигне.
– А ти не дивися, жінко! Не дивися! – буркнув чоловік, потім і сам зітхнув і додав. – Та я і сам тримаюся хіба що лише надією. Бо знаю, що якщо почну плакати – зляжу. А хто буде коло мене ходити?! Артур ще малий. Йому треба вчитися. Олена має роботу. Їй не до нас.
Олені і справді було не до них. Вже два роки як вона живе на двоє. З одного боку робота в іншому місті. З іншого – син тут, в селі. От і промотує кожного дня кілометри ранком аби встигнути на роботу а у вечері аби знову повернутися додому.
– Так, малому треба вчитися! – повторила Дарина Вітольдівна. – Обов’язково!
В цей момент повз вікно промайнула чиясь тінь. То Олена вже поверталася з роботи.
Олена зайшла саме в той момент, коли обоє завершили свою бесіду. Вона привіталася і почала щось готувати на вечерю. Глибоке мовчання, яке висіло в повітрі змусило всіх трьох відчути певний дискомфорт. Жінка розуміла, що мова йшла про неї з сином. Або, і швидше за все, саме про нього.
– Я купила нам морозива – сказала Олена. – А де Артур?
– На дворі. Я лише води зайшов попити. Тай так якось заговорився. – відповів Трохим Артурович, встав з крісла і попрямував до дверей. – Ну, я пішов. Буде вечеря – гукнете!
Відтак чути було як він закрив за собою двері на двір. В кімнаті залишилися лише Дарина Вітольдівна і Олена, невістка зі свекрухою.
