Спочатку:
На сторінку книги
– Дурна ти, Настя! Не треба було так говорити. – сказав Богдан, коли вони всі сиділи компанією в парку того вечора.
– Чого це? – обурилася дівчина. – Хіба я не правду сказала? Що не так? Та ж він ніколи нікого з нас не рахував ні за друзів ні за однокласників.
– А ми що йому друзі!? – втрутився Ден. – Відколи?
Всі переглянулися. Запанувала тиша. Ніхто не міг впізнати Дениса. Раніше він би так ніколи не обставав. Що ж сталося?
– Його тата знайшли мертвим. А тепер ще й помер дід. Яка йому прогулянка! – продовжив хлопець. – Він паше за трьох. В них же було господарство. Поки то все якось кудись діне – то ще треба прикластися. Що не бачила який він замучений приходить останнім часом. Мали б ви по скільки роботи як він – бачив би я як би вам хотілося гуляти вечорами!
Цього ніхто не сподівався почути від Дена.
– А ти звідки знаєш? – запитав хтось з хлопців.
– Тато розказував. Казав, що документи прийшли зі столиці.
Всі принишкли. Стало якось ніяково. Кожен хотів щось сказати. Але промовчав. Повисла гнітюча тиша. І кожен згадував, як він не раз підколював Артура. Може то були добродушні жарти. Але як сприймав їх він ніхто знати не міг.
Звісно, ніхто в тому не винен що у нього така ситуація склалася. Але подумати перш ніж щось говорити вони б могли. Могли би якось інакше поставитися деколи. Чому ні? Могли б! Але не хотіли. Їм було байдуже. Сказали тай по всьому. І ніхто з них в той момент не думав про те, що чув в свій бік адресат. Не безневинний жарт а цілу насмішку.
Далі розмова не клеїлася. Всі були пригнічені. Ніхто більше про Артура говорити не хотів. Далі йшли мовчки. Лише так, зрідка перекидалися словами.
Під ногами хрустіли старі гілочки, котрі ще з минулого року не прибрали. Довкола доріжок стояли голі, дерева, здіймаючи сухі свої гілля до верху наче в якісь потвори з фільму жахів. Десь далеко було чути як кликнула сова. А високо в небі сходила велика, червона повня.
