Спочатку:
На сторінку книги
На перерві Денис з Богданом пішли пообідати. І вперше вони не взяли, як зазвичай, по булочці аби з економити решту для «інгаляції» але взяли собі повний бід і нормально сіли поїсти.
– Ох і рознесла ж нині «Залізна мадам» Колю – сказав Богдан.
– Таке життя. – з філософською простотою відповів Ден. – Таке життя.
– Сам винен! – втрутилася в розмову однокласниця Оксана, котра підсіла до них. – Не треба було так дутися. А то йшов аж не було йому ради.
Вона була ображена, бо вже давно кидала оком на Колю. Але той все чомусь не бачив її. Постійно уникав. І взагалі, старався триматися від неї подалі, наче би вона йому була чимось винна.
Єдиний, кому було байдуже на всю цю бесіду – був Ден. Він спокійно собі їв і навіть не сильно вслухався в розмову. Все, що відбувалося навколо його зовсім не цікавило. Так, наче це якесь кіно на екрані і він до цього не має жодного відношення.
Раніше він би вже точно якось відреагував. Сказав би щось. А нині йому цього не хотілося. І взагалі не хотілося навіть слухати всі ці безглузді бесіди, в котрих він більше не бачив жодного змісту. Він хотів чогось іншого. Чого саме Ден ще не розумів. Пошуки лише почалися. Але чогось, що змінить його в іншу, кращу сторону.
Після закінчення навчання Ден поплентався додому. Він вперше за все своє життя ідучи парком звернув увагу на дерева, на ворон котрі літали зверху і кранькали, на стежку по якій йшов. І всюди бачив щось нове. Те, чого ніколи не помічав раніше.
В думках хлопець відмічав: «тато був правий – Артур розумний хлопець. Він не став зв’язуватися з Анжелою. Не шукає ніколи пригод на свою п’яту точку. Має якісь свої прагнення. А я? А я – ні. Я лише заздрив йому вічно. Хоча мені все йде само до рук. Він бореться кожен день. А я паразитую. Він шукає. А я лише трачу. Він має ціль. А яка в мене ціль?» Так, цілі в Дена не було. Як і не було ніколи бажання працювати над собою.
Сьогодні Денис після вечері вперше підійшов до тата і поцілував його в руку. Руку, котра дбає про нього, його завтра, про дім, сім’ю. Руку свого батька, котру ніколи не зможе поцілувати Артур, бо він офіційно визнаний наполовину сиротою. Ту руку, котра тримала його всі ці роки, свого рідного батька.
