Спочатку:
На сторінку книги
Так вийшло, що за столом Артур теж сидів поруч. З іншого боку від Марії сидів Олексій Ігорович, поруч з ним Валентин Аристархович, далі Інеса Юріївна. Поруч Артура сидів якийсь дядько, котрий уваги не звертав ні на хлопця ні на що інше. По праву від себе руку він мав душевного співрозмовника і після кількох шаблонних фраз, сказаних Артурові, повністю переключився на нього. Тож Артур сидів ні в сих ні втих. І лише спостерігав за всім, що навколо робилося.
Краєм вуха Артур чув, про що говорила Валентин Аристархович і Олексій Ігорович. Останній тішився з вдалої роботи і ділився планами на подальше. В його голові вже був сценарій до нового фільму, так як він і тут виступав в ролі не лише актора але й режисера. Тільки от грошей було ніде взяти. Валентин тим часом обіцяв знайти трохи грошей в обмін на невелику послугу. А саме, взяти недавно записану пісню, текст якої був написаний Артуром. Така собі реклама.
– Я так і думав, що ти щось запропонуєш. – усміхнувся Олексій. – Ти ж не можеш аби кудись когось зі своїх орлят не прилаштувати. Отже, домовилися. Але я би хотів почути спочатку чи вона хоч трохи піддійте до теми.
– Без питань. – відповів Валентин. – Я тобі зараз надішлю посилання на неї. Увімкни і послухаєш просто зараз.
Ця розмова не могла оминути і Марії, котра почувши пісню якось здивовано глянула на Артура. Щоправда, хлопець не замітив цього погляду.
Зміст пісні був в наступному: герой, молодий чоловік, від котрого відвернулися всі друзі, дівчина зрадила а йому самому залишається жити недовго. У вірші він ніби сповідається сам перед собою за все і переосмислює всі свої помилки перед лицем смерті.
Тим часом Марія встала і вийшла. Але перед тим вона легенько кивнула головою, ніби даючи знак Артурові, щоб слідував за нею. Вони вийшли на терасу, котру освітлювало осіннє сонце. Тут був невеличкий дворик, де можна було посидіти в тіні на лавочці.
– Гарне місце, правда? – сказала вона. – Аж хочеться посидіти.
Артур кивнув в знак згоди. Він мовчки встав позаду дівчини, коли вона зупинилася на краю тераси. Раптом вона різко повернулася і вони опинилися впритул одне біля одного. Дівчина поглянула на Артура, наче хотіла щось запитати. Потім повільно повернулася і зробила крок вперед.
– Скільки тобі років? – запитала вона
– Вісімнадцять. – відповів Артур, почервонівши. – Ну, буде вісімнадцять. В березні.
– Милий малюк. – засміялася Марія. – Навіть автограф не візьмеш.
– Краще посилання на акаунт в мережі. І дозвіл писати. – відповів Артур і ще більше зачервонівся.
Він і сам не сподівався такого від себе. Втім, слова уже злетіли з його уст і долетіли до вух адресатки.
– Ахаха. – розсміялася Марія. – Який ви нахабний, юначе! Хочеш зі мною спілкуватися? З якою метою? Будеш мені писати сопливі любовні листи? Чи може аби всім похвалитися, що у тебе в друзях є така-то от акторка!?
– Ні те ні те. Я не буду обтяжувати ніякими любовними зітханнями. І не буду ні перед ким хвалитися.
Така відповідь дещо здивувала дівчину. Вона гадала, що це просто ще один з цілої армії надокучливих шанувальників. А виявляється що ні.
– Вважай, що переконав. – відповіла вона.
Додому Артур повертався змучений. Але якась незрозуміла іскорка щастя горіла в його серці. Вперше в житті він почувався так. І вперше в житті він відчув себе інакше. Не так, як було досі. Може дорослість. А може своє власне я.
