Спочатку:
На сторінку книги
Вже за пів години Артур з дідусем їхали в машині до обласного центру. У кожного з них там були свої інтереси.
Трохим Артурович їхав до знайомого лікаря. Той приймав його по старій дружбі у вихідний день, коли нема нікого, коли можна приділити пацієнтові стільки потрібно і поговорити скільки треба. Хвороба повільно але впевнено прогресувала. Вона міцно вчепилася в тіло Трохима Артуровича і затягнула його поволі в домовину.
Тим часом Артур їхав на запрошення Валентина Аристарховича. Останнім часом вони надто часто почали пересікатися аби хлопець міг відмовитися від такого запрошення. Пан Валентин був головою того конкурсу читців, на якому виступав Артур (до якого його готувала Маргарита Олексіївна).
– Ти робиш перші кроки в доброму напрямку. – сказав йому тоді Валентин Аристархович. – Продовжуй юначе! Не бійся! Не встидайся! Тут нема чому соромитися. Виступати перед публікою декламуючи поезію або виступати з доповіддю – не має бути соромно. Але треба вчитися. Треба ще підтягнутися. Старайся, Артуре! Старайся!
Пан Валентин не одноразово запрошував Артура на різного роду заходи. Від конференцій до літературних вечорів. Знайомив його з різними людьми. Словом, вводив у світ культурного росту. І сьогодні теж має бути один з таких заходів.
Вони в’їхали в місто. Ранішнім воно здавалося набагато кращим аніж в обід, коли довкола маса машин, багато людей, гамір, крики. Зараз ще було тихо. Місто лише не давно прокинулося. Тому на вулицях людей не багато. Ніяких заторів. Всюди легко можна проїхати. Лише тролейбуси і трамваї курсують згідно свого графіку.
Артур вийшов на Липневій. Ця вулиця була йому вже добре знайома. Нею він і попрямує. Там, в кінці Липневої треба буде звернути на право, перейти дорогу і пройти іншою вуличкою, назву котрої Артур ще не запам’ятав. Втім, це не так вже й проблематично. Головне, що він знає куди йти.
Вулиця Липова була широка. Чому Липова? Бо колись на цьому місці багато років росли липи. Їх було дуже багато. Між ними тулилися хатки. А поміж хаткам вилася доріжка на один віз. Потім прийшла індустріалізація. Дерева вирубали, хатки знесли, все закатали асфальтом, проклали вулицю, побудували по обидва боки дороги високі будинки, на тротуарі посадили якісь дерева а саму вулицю назвали Липовою, як в насмішку про колишню красу, котра тут була.
Зараз це одна кращих вулиць міста. Старі, архітектурні будинки, не те що нинішні квадратики, з виробленими карнизами, дубовими дверима в кожному домі, невеличкими клумбами перед вікнами, обгородженими старими, красивими, кованими парканами. Сонце тут припікає аж десь в обід. Зараз тут тихо і прохолодно.
Артур йшов і милувався красою цього всього. Того, що за мить зникне і перетвориться знову на хаос в котрому люди як ті мухи бігають, метушаться туди-сюди.
