Спочатку:
На сторінку книги
А от Ярина, коли дізналася про все, була в певній мірі навіть рада. Артура вона сприймала виключно як друга. Але разом з тим зла йому ніколи не бажала. Принаймні свідомо. Тож такий облом її потішив. І звісно, Артур разом з тим виріс в її очах. Так, що можливо, якби вона була вільна – то могла би навіть сама перша зробити крок на зустріч хлопцеві.
Втім, все йшло саме так як і мало йти. Життя рухалося за своєю логікою, котру ніхто з них всіх ще не розумів. На це потрібен час. аби все стало на свої місця і карти відкрилися. А поки що і Юлія і Ярина і Роман і Олексій і навіть сам Артур жили кожен в своїх мріях.
– Ти знаєш, – сказала Анжела до Ярини, коли вони зустрілися, – Я не думала, що Артур догадається. Він виглядає таким простакуватим.
Ярина усміхнулася. Вона це сприймала на свій рахунок. Мовляв: «раз відмовив їй – значить думає лише про мене». Це неабияк потішило її себелюбство. Бодай трохи і не надто довго. Але все ж.
В цей момент вона порівнювала Артура з Олегом. І останній явно не був переможцем цього порівняння. Він ставав що раз все більше чужим, холодним, не бажаним. Хлопець не був таким вродливим як Артур. І вона це побачила лише тепер. Артур мав благородні риси обличчя, яких в Олега ніколи не було і не буде.
А ще він ніколи не вживав нецензурних слів. Ніколи не пробував ніяких напоїв. Тим більше не палив. Тож крутість Олега поволі злітала, наче цвіт після холодного ранку. А повага до Артура росла. Про що він навіть не здогадувався.
– Я також раніше так думала. – відповіла Ярина. – І добре зробив!
– Твій Олег би напевне … – і Анжела не встигла доказати бо її перебив звук телефонного дзвінка.
Телефонував Олег. Він хотів з Яриною поговорити. Тож дівчата розпрощалися і розійшлися. Ярина пішла вулицею розмовляючи з хлопцем по телефону а в голові знову і знову гуділи недоказані Анжелині слова: «твій Олег би напевне». Що вона хотіла сказати? Щось, що вчасно перебив дзвінок! Щось, що би Ярині явно не сподобалося. І могло би мати свої певні наслідки. Однак, вона цього не сказала, залишивши прихилені дверці до таємниці, яку понесла з собою додому. Ну, додому це не в могилу. Рано чи пізно вона скаже, що мала на увазі.
