Раді Вас бачити!

Щойно важкі вхідні двері відчинилися, Леона та Віктор застигли на порозі. У вітальні, розслаблено влаштувавшись у кріслах, батьки Леони. Почувалися вони настільки розкуто й упевнено, наче були повноправними господарями цього помешкання. Не поспішаючи, вони повільно повернули голови до тих, хто увійшов, навіть не опускаючи кришталевих келихів із вином. На столі стояла улюблена пляшка, яку Леона берегла для особливого дня.

Її погляд перевівся на батька, який неквапливо осушив келих і гучно поставив його на стіл, після чого роздратовано процідив:

- І де ви шлялися весь цей час? Ви хоч уявляєте, скільки нам довелося чекати?

- А нічого, що ви могли для початку МЕНІ зателефонувати й попередити про свій візит? - миттєво спалахнула донька, міцніше стиснувши ручки милиць.

Мати Леони теж не забарилася з докорами:

- Тц, ти тільки подивися на неї… - вона вказала рукою на доньку й повернулася до чоловіка. - Зовсім відбилася від рук! І що, твій чоловік робить, що ти дозволяєш собі себе так вести? Як ти взагалі посміла так безглуздо нашкодити своєму безцінному тілу? Тобі ще наших онуків виношувати, а ти що влаштувала? - жінка зробила великий ковток вина.

- Ви вже все сказали, що хотіли? - голос Леони став загрозливо тихим, злість просочувалася крізь кожне слово. Але батьки цього не помічали, продовжуючи гнути своє.

Мати, навіть не відриваючи погляду від напівпорожнього келиха, холодно кинула:

- Звісно ні. Заради кількох слів ми б не витрачали свій дорогоцінний час. Ми приїхали, щоб чітко попередити: якщо ви найближчим часом не зміните ситуацію з нашими внуками, ми з батьком просто викреслимо тебе із заповіту.

Обоє підвелися зі своїх місць, демонструючи повну зверхність. Леона, отямившись від хвилинного шоку, люто вигукнула:

- Та хто взагалі просить у вас ті ваші нещасні акції?! Якщо ви досі не помітили, я вже давно викинула ваші банківські картки, бо здатна повністю забезпечити себе сама! І нікому у цьому світі: ні вам, ні будь-кому іншому я не дозволю вказувати, що мені робити з власним тілом! Я вже погодилася на цей шлюб, то що ще вам, бісовій душі, від мене потрібно?!

Образа й біль, що роками накопичувалися в її душі, зараз потужною хвилею прорвали греблю емоцій. Дівчина майже зривалася на крик. Її мати лише скептично поглянула на доньку, зовсім не переймаючись її станом. Батько ж невдоволено промовив:

- Господи, та чому ти така істерична останнім часом? Може, ти вже вагітна, а ми не знаємо? Ти взагалі перевірялася? Ми вже втомилися вигадувати виправдання перед знайомими, чому досі не маємо онуків. Ти хоч уявляєш, як це принизливо, коли тобі постійно тикають цим в обличчя? Тому швидко завершуй свою дурну гру в бізнес і ставай нормальною домогосподаркою. Ну а ти, зятю, старайся краще. Наче здоровий, міцний мужик, а все ніяк результату не видаси.

Тут у розмову втрутився Віктор. Він м’яко, але впевнено поклав важку долоню на плече дружини, стримуючи її наступний емоційний випад, із бездоганною, холодною усмішкою промовив:

- Що ж, я обов’язково буду старатися краще. А тепер, можливо, ви залишите нас? Бо мій дорогоцінний час для «старань» якраз починається.

Батько Леони задоволено хмикнув, підштовхуючи дружину до виходу:

- О, оце вже по-нашому! Справді гарного чоловіка ми тобі підібрали, доню, все схоплює на льоту. - 

Вони нарешті вийшли з квартири, з гуркотом зачинивши за собою двері.