Раді Вас бачити!

- Ти розкажи, а я сама вирішу, цікава історія чи ні. Тим паче, сам знаєш: тут нічим зайнятися, окрім як слухати історії одне одного — так хоч час швидше мине, - сказала вона й почала від нудьги дерти маленьку дірку в столі.

- Хм, і справді, - чоловік повернувся до дівчини. Побачивши, що вона відкрито нудьгує, вирішив розповісти. - Думаю, якщо ти дізнаєшся, гірше від цього мені не стане.

Зрозумівши, що він наважився говорити, Леона пожвавішала, але не показала виду, чекаючи, поки шатен знову відвернеться до каструлі. І ось він повернувся, щоб почати кришити нові інгредієнти. А дівчина, аби нічого не пропустити, підсунулася якомога ближче, наскільки дозволяли сили. Вона всю увагу зосередила на його спині й завмерла в очікуванні. Віктор же, не відволікаючись від процесу приготування, почав свою розповідь.

- Давай почнемо з того, що коли мені виповнилося вісімнадцять, я зовсім не був зрілим, як більшість моїх однолітків. У голові не було нічого, окрім думок про дівчат, пиятику й розваги. Класичний підліток із заможної сім’ї, який зовсім не задумується про своє майбутнє. Після постійного контролю батька в дитинстві, ставши старшим, я дав їм жару сповна. Насолоджувався деструктивною поведінкою, допоки мене не забрала поліція — п’яного в дрова після чергової сутички з якимись хлопцями.

Їх я зовсім не пам’ятав, та й причини конфлікту також, адже був у нетверезому стані. Це було частим явищем. Найдивніше, що зазвичай мене швидко відпускали з поліції, але того разу все було інакше. Того дня взагалі важко було згадати бодай щось, особливо — чому я прокинувся в поліцейському відділенні, та ще й в окремій камері. Її називали ізолятором — це я вже потім дізнався. Відсутність спогадів попереднього дня та ще й холодна камера закритого типу, де мене тримали самого. Поліція не поспішала йти на контакт зі мною й на всі мої запитання лише вороже зиркала. Усе це діяло мені на нерви, а на додачу — жорстке похмілля. У такому підвішеному стані мене тримали аж до вечора.

Дівчина аж відкрила рота — настільки не вірила почутому. Він же спокійно продовжив повільно помішувати страву на плиті й розповідати свою історію:

- І ось до мене прийшов наш сімейний адвокат, який із суворим виглядом розповів: поки я був без свідомості, поліція знайшла в мене в кишені три пакетики із забороненими речовинами. Це було дивним, адже таким я точно не займався. Хоч на це вистачало мізків, та факт їхньої наявності я вже не міг спростувати.

Коли адвокат усе виклав, прийшов і батько. Холодним тоном він наказав, щоб нас залишили наодинці. І тоді вивалив: мовляв, він такого від мене не очікував, що окрім «букету венеричних захворювань» я принесу ще й пакет великих неприємностей зі своїх гулянь. Тоді я справді повірив йому. Саме в кінці батько дав два варіанти — тюрма або армія. Я не роздумуючи вибрав друге.

Пізніше я дізнався, що це все було планом батька — повернути блудного сина на правильний шлях. Звісно, сам він би не зміг утілити свою затію. Йому допоміг мій найкращий друг: саме він напоїв мене неякісним алкоголем, через який я мав провали в пам’яті, підштовхнув до бійки, а потім скористався моментом — підсунув білий порошок і подзвонив у поліцію. Та все це стало мені відомо вже після того, як я закінчив службу в армії.

Так, завдяки батьковим знайомствам я потрапив до дуже закритої частини армії. Там дисципліна була всім. І ось так мене успішно перевиховали. Та я навіть радий цьому, адже якби продовжив у тому ж дусі, то точно довго не прожив би. Або втрапив би в розбірки, з яких не зміг би вийти живим. Або ж сам мій організм не витримав би всього того, що я творив. Ось така, як у багатьох, історія дорослішання.

Він поставив перед нею миску із гарячим супом з вареної курки:

- Звісно, не дикий кролик, але теж смачно.

А сам сів навпроти зі своєю порцією страви. На диво, за час тутешнього проживання їсти разом стало для них звичним.

- Оце ти жив цікавим життям, - зовсім по-іншому тепер дивилася на нього дівчина. - І не кролик, а дикий заєць, - вирішила виправити чоловіка. - Їхнє м’ясо набагато смачніше, ніж оцієї курки, яка за все своє життя жодного разу не бачила чистого неба, - підсумувала вона, зачерпнувши першу порцію бульйону.

- Не назвав би такий спосіб життя цікавим. Хіба в тебе немає таких історій? - він зачерпнув ложкою бульйон. - І мені все одно, як ці тварини називаються. Їхній «унікальний смак», про який ти весь час говориш, — лише твоя вигадка. М’ясо залишається м’ясом, і різниця буде лише в стилі приготування. Думаю, якщо зварити кролика й так само приготувати дикого зайця, ти не відрізниш, де що є, - з недовірою глянув на неї чоловік.

Вона лише перелічила:

- Щодо смаку, то я відрізню, адже дичина має більш солодкуватий присмак. Та й нічого це порівнювати. Ти ж можеш відрізнити страву, приготовлену новатором, і кухарем великої кухні. І навіть якщо інгредієнти однакові й рецепт той самий — страва все одно буде різнитися. Так само й із дичиною та свійськими тваринами. Нема чого сперечатися, поки ти сам не спробуєш. От тоді зрозумієш на власному досвіді, у чому різниця, - пояснила вона. - А що до моїх історій із дитинства, то батьківський контроль з мене зійшов тільки тоді, коли я відкрила бізнес, а це було десь у двадцять сім. До того часу від мене не відходили татові охоронці. І в школі, і в університеті, і навіть після завершення навчання — ці чурбани не полишали мене ні на мить. Тому ніхто з однолітків навіть не наважувався заговорити зі мною. Ось так у повній ізоляції й минуло моє дитинство та підлітковий вік. У мене залишалося тільки навчатися, адже навіть соцмережі були під забороною. З часом стало легше, але все одно про те, що ти називаєш «нецікавим життям», я могла лише мріяти.

- І ти навіть не пробувала втекти? - йому важко було повірити, що це можливо з її то характером.

- Звісно, тікала, ще й як! Та, на жаль, кожен раз закінчувався все більшим і жорстокішим покаранням. Ось так усе звелося до циклу: втекла — мене знайшли, притягли до батька, він дочекався, поки залишимося наодинці, викричався на мене, вдарив, а потім — ізоляція. Кімната без вікон і дверей, тільки лампочка та купа літератури — від класики до наукових трактатів. Їжу приносили без смаку, потім лише хліб і воду. А одного разу залишили на цілий день зовсім без їжі.

Коли стала старшою, то припинила ці безглузді спроби й почала виконувати все так, як хотів батько. Лише коли знайшла свою справу, змогла повністю відсторонитися від його втручань у моє життя. Хоча я так думала… аж поки не потрапила сюди. - закінчила говорити вона повністю беземоційно.

Чоловік від почутого навіть перестав їсти.

- Якого хріна він ще досі вважає себе твоїм батьком? - єдине питання, яке зараз цікавило Віктора, відгукнулося в дівчини нерозумінням. Вона й поділилася цим:

- Хіба не через його, так би мовити, хрін він і є моїм батьком? - від нерозуміння аж нахилила голову набік і стала чекати пояснення.

Він утомлено прикрив рукою очі, а потім усе ж повернув погляд до дівчини й сказав:

- Не перекручуй сенс моїх слів. Те, як він себе поводив, можна охарактеризувати як дресирування, а не виховання маленької дівчинки.

Вона заколихала головою в знак згоди й додала те, що зовсім вибило Віктора з колії:

- Так, ти вгадав. Він дуже гарно дресирує мисливських собак. Напевно, не бачив великої різниці між мною та своїми вихованцями. Хоча різниця була собак він любив набагато більше. Так як ніколи не залишав їх без їжі… - і зовсім засумувала.

Чоловік зрозумів, що потрібно міняти тему. І щоб швидко збадьорити її, він нічого кращого не придумав, як сказати

А що там твої пастки, коли їх уже можна буде перевірити? - і хоч дівчина справді збадьорилася, Віктор подумки дав собі підзатильника. Адже саме він нагадав про те, що хотів забути. Він би навпаки був радий, якби ця тема взагалі не спливала в їхній розмові. Та оскільки вже вв’язався в це, то залишалося тільки змиритися зі своєю долею й слухати, що скаже дівчина.

- Дай подумати… - вона потерла підборіддя й задумливо промовила: - краще час від часу перевіряти. - Спершу глянула на свою пошкоджену ногу, потім на невдоволене обличчя чоловіка. - Ну, можна й двічі на день. Тому вже завтра вранці потрібно йти обов’язково, - і знову розчаровано поглянула на свою травму.

Вони обоє розуміли, кому доведеться це робити. Від самої думки в чоловіка вже почала боліти голова, та він стримав своє невдоволення в середині:

- Вранці так вранці. - важко підсумував, але з більшою надією в голос добавив - Звісно, якщо за ніч снігу не навалить стільки, що ми знову не зможемо відкрити двері… - і глянув у вікно. Там хоч і потемніло, та було видно від світла із їхнього будинку, як падає лапатий сніг.

Він домив посуд і підійшов до дівчини з наміром узяти її на руки.

- І що це ти надумав? Я й сама можу дійти, - він на почуте лиш скептично підняв одну брову. Але відійшов і жестом показав: мовляв, давай спробуй.

Вона напружилася й справді піднялася, та зробити крок було майже неможливо. Ледь підняла одну ногу — й одразу втратила рівновагу, знову опинившись на дивані. Оскільки нічого не вийшло, він не питаючи, закинув її собі на плече й рушив на другий поверх.

Дівчина швидко змирилася зі своїм положенням і стала чекати, коли її опустять. У спальні він делікатно поклав її на ліжко. Поки вона вимощувала нову перегородку з покривала, він пішов змити з себе наслідки цього дня. Після чого залишив увімкнений ліхтарик в кімнаті і пішов вимкнути генератор задля економії.

Так і закінчився цей довгий день.

"Ну що, Леона свого добилася. Навіть із вивихнутою ногою змусила цього суворого чоловіка йти перевіряти її пастки по при його не бажаня.

Як думаєте, чи знайде Віктор щось у тих пастках, чи сам у щось вляпається? Якщо вам подобається, як розгоряються іскри між цими двома, тисніть зірочку (лайк) та додавайте книгу до бібліотеки. Це найкращі ліки для хворої ніжки Леони й мотивація для мене писати далі!"