Раді Вас бачити!

І поки Лену забрав травматолог, до Віктора підійшов невдоволений худорлявий чоловік у білому халаті. Він мав залисини в рідкій чорній шевелюрі й, поправивши окуляри, уже хотів щось запитати в медсестри, коли помітив на футболці пацієнта пляму крові.

Віктор відразу помітив, як очі лікаря округлилися, а вираз обличчя змінився зі роздратованого на стривожений. Щоб не повторився інцидент, він вирішив пояснити:

- Це не моя кров. А вас викликали через це, - і, повернувшись спиною, підняв футболку, показавши свою рану.

Хірург аж присвиснув:

Лікар не знав, чиїх це рук справа, та однозначно розумів: залишати все так не можна.

- Добре, ходімо до палати, будемо виправляти помилки попередника.

Зайшовши до окремої кімнати, лікар узявся готувати все необхідне. Коли він помив руки й одягнув силіконові рукавички, помітив, що шатен так і стоїть у дверях. У хірурга неконтрольовано піднялися брови, і він невдоволено промовив:

- Ну і що ви там стоїте? - взявши інструменти, пояснив лікар. - Ляжте на кушетку, стоячи я лікувати вас не буду. І як ви взагалі умудрилися отримати таку рану?

- На відпочинку, - відповів Віктор і ліг на м’яку обшивку темно‑синього кольору, задерши футболку і став чекаючи.

Лікар набрав у шприц знеболювальне й, підійшовши до чоловіка, промовив:

- Зараз я вам зроблю укол і почнемо працювати.

Раптом Віктор напружився, наче дихати став через раз. Помітивши це, лікар вирішив пожартувати:

- Та не хвилюйтеся так, я ж не катувати вас збираюся, а лікувати. Обіцяю, зроблю все значно акуратніше, ніж той «умілець», що брався за вашу рану раніше.

Зробивши паузу хірург чекав, поки подіють ліки, він знову запитав.

- І як ви умудрилися отримати таку жахливу рану на відпочинку? Та ще й не звернувшись до спеціалістів, дозволили зашивати її медичним степлером, який зовсім не підходить для такого типу пошкодження, - обурився лікар.

- В мене не було вибору, - важко зітхнувши, Віктор вирішив прояснити ситуацію для допитливого хірурга. - Ми поїхали до будинку в горах. Через погану погоду фактично опинилися в ізоляції. Тому після того, як я отримав це ушкодження, не міг потрапити до лікаря. А моя дружина нашвидкуруч почала надавати мені допомогу так, як уміла.

Поки він розповідав, хірург уже встиг почати й закінчити свою роботу. Заклеївши рану, він став суворо говорити:

- Що ж, я вас не відпущу, поки не зробимо аналіз крові. Усе може статися після того, як ви були далеко від цивілізації, - промовив він і пішов відразу брати шприц для збору крові.

Повернувшись із потрібним інструментом у руках, лікар помітив, як обличчя Віктора зблідло.

- Ви, що боїтеся уколів? - запитав він.

Шатен лише відвернувся й простягнув руку до лікаря.

- Правильне рішення: чим швидше зробимо, тим швидше закінчимо. - Віктор щоб відволіктися почав говорити.

- Але я б не хотів залишатися тут на ніч. Ми з дороги дуже втомлені й виснажені, -

Він так і не наважувався поглянути на маніпуляції, які виконував лікар. Тому дивився на білу стіну, в якій було вікно. За ним виднілися обриси багатоповерхівки, що стояла на іншому боці вулиці. Світло з кімнати підсвічувало сніжинки, які неквапливо спадали з неба. Усе інше тонуло в сіро‑чорних тонах. І поки Віктор відволікся на розглядання пейзажу за вікном, лікар заговорив.

- Добре, залишите свій номер. Якщо проявиться щось небезпечне, з вами зв’яжуться, - відповів хірург.

Багряна кров потекла з вени й заповнила флакон. Витягнувши голку, лікар приклав ватку та заклеїв пластиром, злегка зтиснувши руку пацієнта.

- Якщо ви були на відпочинку, то чому зараз у футболці й на босу ногу? - все ще намагався розпитати лікар.

У Віктора вже урвався терпець. Тримаючи лікоть зігнутим, він невдоволено глянув на спеціаліста, який явно ліз не у свої справи.

- Бо так склалися обставини, - відповів Віктор, а лікар тим часом щось занотував і приклеїв етикетку на ємність із кров’ю пацієнта. Бурштинові очі вже невдоволено дивилися на нього.

- Добре, тоді посидьте тут трохи, я швидко повернуся, - сказав хірург.

І справді, за кілька хвилин він з’явився, несучи в руках гумові тапочки та кофту, яка явно належала співробітнику швидкої. Червона, зі світловідбивною смугою й написом на спині, вона підтверджувала правильність здогадів Віктора.

Поки шатен роздивлявся запропоновані речі, брюнет вирішив пояснити, щоб розвіяти скепсис пацієнта.

- У нас є склад на випадок важких змін, там зберігаємо нові змінні речі. Тому на час, поки доберетеся додому, має вистачити. Та й краще, ніж голим по снігу бігати.

- Не потрібно, мені й так комфортно. - вже збирався повернути речі та його опередили.

- Якби ви не були моїм пацієнтом, то робили б що хотіли. А так — беріть і одягайтеся. Ваша рана — це не подряпина. Додатково навантажувати організм переохолодженням — найгірше, що ви можете зробити. Не знаю, що ви пережили, але ваш вигляд зовсім не схожий на людину, яка щойно повернулася з відпочинку. Тому прийміть ці речі та одягайтеся.

Віктор усе ж одягнувшись, відмітив, що у плечах кофта швидкої допомоги була надто вузька. Це не залишилося поза увагою хірурга: він хмикнув і підсумував:

- До цього не помічав, що у нас чоловіки маленьки. Чи це ви надто великий попалися? - сам посміявся зі свого жарту й, показавши на ноги пацієнта, перепитав: - Не тиснуть?

- Ні, все добре, я повернуся й обов’язково віддячу за це, - промовив Віктор. На його слова хірург лише махнув рукою та вийшов із палати.

- Та ну, для цього ми й сидимо тут — щоб лікувати пацієнтів, - відповів він уже в коридорі.

Наздогнавши лікаря, Віктор вирішив настояти:

- Я не тільки про лікування, але й про одяг. - Повернувшись до пацієнта обличчям, лікар промовив із легкою посмішкою: - Знаєте, життя така цікава штука: ніколи не знаєш, коли тобі знадобиться чужа допомога. - сказав хірург, дивлячись прямо у бурштинові очі Віктора.

Їхню розмову раптом перервав неприємний рингтон телефону.

- Вибачте, це робочий, - враз посерйознішав лікар. Те, що йому повідомили, миттєво змінило його вираз обличчя. Завершивши розмову, він глянув на шатена:

- Думаю, ви знайдете дорогу назад. У нас надзвичайний випадок: сім’я потрапила в автокатастрофу. До нас уже їх везуть, - пояснив він на ходу й швидко зник за поворотом коридора.

Дійшовши до місця, де його вже чекала стривожена Леона, Віктор побачив, як вона дивиться на порожнє місце, де мала бути медсестра. На вулиці чітко долинали два переплетені звуки сирен швидких, що ще більше тривожило дівчину.

- Що взагалі відбувається? - не витримала вона.

- Та начебто автокатастрофа, - відповів Віктор. Зелені очі Леони поглянули на нього з питанням. - Мені хірург пояснив перед тим, як пішов. У тебе все добре з ногою? - перевів він тему.

- Так, сказали, що я повинна дякувати саме тобі. Бо твої професійні дії зробили так, що я не маю наслідків.

- Та немає за що, - підійшовши до дівчини, Віктор додав: - Давай вже йди на мої руки, і поїдемо додому.

Вона зрозуміла, що на те, що відбувається надворі й у приймальному відділенні, вона ні як не може вплинути, тож могла відволіктися на інше. Її увагу відразу привернув чоловік, який підійшов до неї.

- А звідки в тебе одяг та взуття?

- Дав добрий, але дуже допитливий лікар, - відповів Віктор.