Раді Вас бачити!

Щойно він ступив на синю плитку, як завмер із пакунками посеред холу. Хотів бодай трохи усвідомити те, що зараз відбувалося всередині нього.

Аж тут уже знайома медсестра спустила окуляри на ніс і повчально промовила:

— Уже пізно для відвідувань, та й узагалі, вам треба в іншу частину лікарні, туди, де лежить ваш родич. Я зараз дам вам брошуру з розташуванням відділень, а ви розберетеся і вже вранці прийдете.

Віктор нахмурив блови, намагаючись розібрати слова, які вибили його з власних роздумів.

— Я не до пацієнта, а до вас.

— До мене? — вона навіть ткнула в себе пальцем, не повіривши почутому.

— Ні, не до когось конкретно. Пам'ятаєте вечір, коли я приніс на руках дружину?

— Ну, таке важко забути, — жінка змірила його поглядом. — Хоча вас тоді й зараз не впізнати. То чого приїхали?

— Хотів віддячити. Хірург і травматолог, які нам тоді допомогли, сьогодні чергують?

— Угу, — кивнула медсестра, одразу ж набравши когось по внутрішньому телефону, і за хвилину поклала слухавку.

— А чи багато у вас тут взагалі співробітників на чергуванні? — поцікавився Віктор.

Жінка поправила окуляри й підрахувала:

— Десь чоловік чотирнадцять назбирається.

— На жаль, кави на всю зміну я купити не встиг, проте десертів і випічки точно вистачить. Де я можу залишити пакунки?

Вона вийшла з-за стійки й провела його до сусідньої кімнати.

— Ось тут можете поставити.

До них швидко спустилися двоє чоловіків, яких викликали.

— Чого знову нас смикають без пояснень? — невдоволено бурчав хірург, солодко позіхаючи на ходу. Та, побачивши Віктора з пакунками, він раптово осікся. Обоє лікарів переглянулися, і рудоволосий першим порушив тишу:

— О, це ж наші пацієнти «після курорту».

— І вам доброго вечора, — на їхню бурхливу реакцію Віктор лише тонко посміхнувся. — Це моя подяка за речі, — він передав акуратно випрану куртку та капці, які хірург мовчки прийняв. — Ну і за те, що так вчасно допомогли. Насолоджуйтеся.

— І ви тільки заради цього сюди серед ночі їхали? — здивувався хірург. — Давайте я хоч гляну, як там заживає ваша рана на спині.

— Ні, не потрібно з нею все добре. А от оглянути коліно моєї дружини — життєво необхідно, — відрізав Віктор.

Травматолог, який уже встиг витягнути з коробки каву й пригубити її, задоволено проговорив:

— Ех, якби всі пацієнти були такі вдячні, як ви… — та під суворими поглядами колег одразу повернув собі серйозний вигляд. — Що ж, тоді ведіть сюди мою пацієнтку.

Крокуючи назад до виходу, Віктор мимохідь розмірковував: а чи зрадів би хірург більше, якби замість цієї «дрібнички» отримав у подарунок лімітовану пляшку віскі?

Проте всі думки миттєво вивітрилися з голови, щойно надворі він знову перетнувся поглядом із зеленими очима дружини. В пам'яті яскраво спалахнули слова, які він щойно кинув у салоні, не подумавши про наслідки. Наскільки ж ніяково їм зараз буде обом…

Почухавши потилицю, він відчинив дверцята машини:

— Ходімо, травматолог уже чекає.

Вони знову зайшли до приймального відділення, зовсім як того першого вечора. Проте різниця була разючою. Тепер Віктор був у повному зимовому комплекті дорогого брендового одягу, та й Леона виглядала значно бадьорішою і не куняла. Їх зустріли медики, які вже наминали гарячі м'ясні пиріжки Марії Павлівни.

— Добрий вечір вам, — травматолог поспіхом проковтнув шматок пиріжка й запив кавою. — Дуже вдячні за такий розкішний презент. І смачно, і ситно! Ну що ж, пройдімо до кабінету.

Віктор пішов услід за лікарем, який від задоволення навіть почав мугикати собі під ніс якусь заїжджену мелодію.

Відчинивши двері перед парою, травматолог натягнув одноразові рукавички й кивнув на кушетку. Він швидко підтягнув широку штанину дівчини й почав обережно знімати фіксатори з коліна. Проте побачене його зовсім не порадувало. Впившись поглядом у зелені очі, він наче вчитель, докірливо промовив:

— Ну і що тут у нас сталося? Чому ваше коліно виглядає значно гірше, ніж під час нашої першої зустрічі? Мені що, накласти вам гіпс, аби ви взагалі не могли поворухнутися? Якщо так піде й далі, ви настільки розбовтаєте суглоб, що випадання чашечки стане для вас буденною нормою.

У дівчину миттєво врізалися два суворих чоловічих погляди. Від ніяковості Леона відвернулася до вікна й ледь чутно пробурмотіла:

— Я більше не буду…

— Ех, що ж із вами робити, — лікар підвівся й підійшов до шафки, набираючи у шприц ліки. — Судячи з того, як жахливо все виглядає, ви найближчі ночі без цього й спати не зможете. — Він продемонстрував наповнений шприц зі знеболювальним. — Таблетки, які я прописав, п'єте?

— Угу.

— Коли востаннє приймали?

— Близько шостої вечора.

Перевіривши час і переконавшись, що минуло достатньо годин, лікар підійшов і вправно зробив укол.

— Ну що ж, тепер протягом доби жодних знеболювальних не приймати. Те, що я ввів, має повністю зняти гострий біль. А далі — негайно зверніться до свого особистого лікаря, нехай розпише курс для прискорення відновлення. І припиніть нарешті навантажувати хворе коліно! Та й купіть уже зручне ортопедичне взуття. — Вони втрьох одночасно опустили погляди на її зимові чобітки на невисоких підборах. — Мода модою, але здоров'я має бути на першому місці.

— А можете мені дати щось, щоб я могла самостійно пересуватися? — звернулася Леона до лікаря.

— Ви про милиці? Але ж ви щойно обіцяли не перевантажувати коліно.

— Так, але я не можу постійно сидіти на одному місці й чекати, поки воно заживе.

— Та щось не схоже, щоб ви взагалі вміли сидіти на місці, — травматолог скептично поглянув на Віктора, який мовчки стояв осторонь і не поспішав втручатися.

Помітивши цей промовистий погляд лікаря, Леона роздратовано додала:

— Я просто не хочу створювати зайвий дискомфорт для свого оточення.

Зрозумівши серйозність її намірів, лікар примирливо підняв руки:

— Добре, зараз прийду. — Він швидко вийшов і повернувся вже з інвалідним візком. — Це найкращий варіант, щоб ви могли пересуватися самостійно й не шкодили коліну. Звісно, по снігу на дворі без сторонньої допомоги ви не проїдете, але в приміщенні точно впораєтеся самі.

Тут уже втрутився Віктор, оглянувши запропонований транспорт вкрай скептично:

— У нас у квартирі не облаштовано все так, щоб ти могла вільно маневрувати на візку.

Дівчина перевела погляд із шатена назад на лікаря:

— Тоді давайте милиці. Та будь-що, аби мені було легше, щоб не стрибати на одній нозі.

Лікар розвернув візок і за хвилину виніс пару підліктьових милиць.

— Спробуйте. Але на вулиці наполегливо не рекомендую пересуватися без підтримки чоловіка. Бо наступного разу повернетеся до мене вже з переломом.

Їй допомагали обоє чоловіків, Леона прийняла милиці, вперлася на них і спробувала зробити перший крок. На мить вона втратила рівновагу й відразу відчула, як сильні руки з обох боків надійно її підхопили.

— Ви сьогодні надто втомлені, — м'яко зауважив лікар. — Заберіть їх із собою. Удома, в спокійній обстановці, пристосуєтеся й зможете впевнено пересуватися самостійно.

— Дякую, лікарю, — Віктор забрав у дружини милиці, допоміг їй дійти до виходу, і, тепло попрощавшись із персоналом, вони рушили до машини.

Відчинивши пасажирські двері вже на парковції їхнього житлового комлексу, він нахилився до Леони:

— Ну що ж, можу нас привітати. Сьогоднішній божевільний день нарешті закінчився.

Поки він обережно допомагав їй вибратися з салону, дівчина глянула на його ручні часи на годиннику було рівно 12:01. Почалася нова доба.

— Це просто жах… — зітхнула вона. — За весь день я не їла нічого, крім кави, знеболювальних та тістечок.

— Ось тому потрібно нормально снідати, а не перекушувати похапки на ходу.

— Давай тільки без оцих твоїх повчань, гаразд?

Віктор подав їй милиці, намагаючись триматися максимально близько, щоб підхопити в разі потреби. Леона рішуче націлилася йти сама. Вона зробила крок, другий, її трохи похитувало, але вона поступово намацувала баланс. Коли чоловік знову спробував притримати її за плече, вона вперто кинула:

— Відпусти, я вже сама можу йти.

— Впевнена? — перепитав він.

Леона суворо врізалася в нього своїм зеленим поглядом. Віктор з усмішкою підняв руки вгору, демонструючи повну капітуляцію, і зробив крок назад. Так вони повільно докотилися до ліфта, а згодом і до дверей своєї квартири.

Опинившись у передпокої, Віктор роззувся сам, допоміг роздягнутися дружині й підсунув їй стілець, щоб вона могла сісти.

— Допомогти тобі дістатися кухні?

— Я й сама дійду до столу. Краще постав розігріватися їжі: я дуже втомилася й хочу спати не менше, ніж їсти.

— Це й не дивно, — він попрямував до холодильника. — Нам сьогодні довелося за два дні наздоганяти все, що накопичилося за час нашого так званого «медового місяця», який нам влаштували наші любі батьки.

Через ліченні хвилини вони вже сиділи на кухні й дружно уплітали свої гарячі порції здорової дієтичної їжі. Раптом Леона порушила тишу:

— Знаєш… а мені навіть починає подобатися ця прісна їжа без солі й спецій. А раніше здавалося, що таке їсти взагалі неможливо.

— Це все завдяки компанії, в якій ти їси, а не страві, — посміхнувся Віктор.

Він підвівся, забрав порожні тарілки й склав у мийку. Повернувшись до дружини, помітив, що вона напружено підбирає слова, очевидно, збираючись нарешті виговоритися.

— От у кого-кого, а в тебе самооцінка просто зашкалює, — нарешті видала вона.

— Ми про це вже говорили, — спокійно парирував шатен, допомагаючи їй підвестися з милицями. — І з того часу ти так і не знайшла жодних аргументів, щоб довести мені протилежне.

Віктор провів її до дверей спальні й оглянув її насуплене, втомлене обличчя.

— Добре. Які плани на завтра?

— Спати цілий день, — буркнула вона у відповідь і впала на власну постіль.

— Ну тоді солодких тобі снів, — він уже почав закривати за собою двері, коли почув у відповідь крізь позіх:

— І тобі солодких…