Раді Вас бачити!

Вона відірвалася від екрана ноутбука, коли за вікном уже панувала глубока ніч. Шлунок жалібно буркотів, а в горлі пересохло. Під напором потреб тіла, які вона тривалий час ігнорувала, пострибала на здоровій нозі до коридору. Озирнулася і погляд зачепило світло з кімнати чоловіка. Двері мали ледь відчинену щілину, напевно, щоб Віктор міг почути, якщо вона кликатиме. Дивно, що саме там він вирішив влаштуватися: їхні робочі кабінети зазвичай пустували.

Раптом усвідомила: вони довгий час жили під одним дахом, майже не знаючи одне одного, а виявляється, у них так багато спільного. Взяти хоча б їхнє життєве кредо: «робота — це все і важливіше за все». І те, що справи зазвичай вирішуються в офісі й не переїжджають додому, теж ріднить. Леона не могла пригадати, коли востаннє бачила чоловіка в його кабінеті. Та й сама не могла згадати, коли заходила до свого. Напевно, востаннє це було років три тому, тоді вона контролювала найнятого дизайнера й коригувала його роботу просто в квартирі. Саме тоді наполягла, щоб столи в обох кабінетах були з одного матеріалу й фактури. Єдина відмінність у чоловіковому вона залишила попередній дизайн і не чіпала бібліотеку: вважала це його особистою територією. У своєму ж зробила світліше, зі стінами навмисно голими, планувала чіпляти на них свої плани та скетчі. Та виявилося, що обидві кімнати стояли незайманими: господарі ними просто не користувалися. Сьогодні, звісно, був очевидний виняток.

Отак, вагаючись, вона підійшла до дверей чоловіка і завмерла. Вони багато пережили разом за ці дні, і все це їх зблизило, та сумніви не відпускали. Чи не переступить вона межу дозволеного, зайшовши посеред ночі до його кімнати? Чи не застане його в незручний момент?

Усі вагання розвіяв спогад про його повністю оголене тіло. Пам'ять підкинула цей образ надто яскраво й невчасно. Від нахлинулих емоцій і ніяковості вона не помітила, як втратила рівновагу. Рука, що трималася за дверну ручку, натиснула від ваги, щоб не впасти, та це лише погіршило ситуацію: двері почали відкриватися, і тіло разом із ними почало нахилятися всередину. Ось так вона фактично ввалилася до кабінету чоловіка й розпласталася на пухкому білосніжному килимі. Леона завмерла не могла швидко отямитися від того, що за мить сталося.

Віктор такого, звісно, не очікував. Та коли побачив, що дівчина впала й не ворушиться, занервував. Різко підвівся з місця й кинувся до неї. Одним рухом підняв її на руки й запитав:

— Десь болить? — і сам почав перевіряти, чи немає видимих пошкоджень.

— Е-м... та наче ні, — відчуття сорому нікуди не ділося, а лише розгорілося. Їй не залишалося нічого, крім як відвернутися, щоб якнайкраще приховати палаючі щоки.

Нарешті переконавшись у цілісності дружини, чоловік поглянув на її обличчя і помітив, що вона зашарілася до вух і старанно уникає його погляду. Спершу стримано засміявся, а потім уже не витримав розсміявся на повний голос. У відповідь дівчина ще більш засоромлено насупилася й мовчала. Щойно сміх ущух, вона врешті подала голос:

— Вибач, що увірвалася серед ночі, — він не втримався й знову прохопив смішок.

— «Увірвалася» — не те слово. Краще сказати — ввалилася. Та чому не покликала, якщо щось знадобилося? — і почав чекати, а вона вирішила залишити питання без відповіді, натомість запитала:

— Ти не хочеш повечеряти?

Він промовчав і просто рушив до кухні. Тоді як дружина на його руках почала виправдовуватися:

— Я просто не знала, що ти ще не спиш, тому й не кликала. Та коли побачила світло з кабінету зрозуміла, що думала неправильно. І тому вирішила запросити тебе перекусити разом. Вирішила, що це буде гарною ідеєю.

— Тоді чому впала? — не дивлячись на неї, він посадив дівчину на стілець і пішов вибирати страви. Перше, що потрапило під руку, запечена риба з овочами та рисом, друга порція — м'ясне рагу. Показав, почекав, що вибере Леона, і поставив усе розігріватися.

— Я ще не була певна, чи можу увійти до тебе... А коли підійшла — раптом підвела рівновага, і ось так усе й вийшло, — їй було ніяково вимовляти це вголос, а від недомовленого так узагалі хотілося крізь землю провалитися. Треба було терміново змінити тему, та в голові як на зло — порожньо. Врешті Віктор, побачивши, як їй незручно, змилосердився й вирішив допомогти:

— Як щодо завтра? — і замовк, глянувши на годинник на своїй руці, що чемно показував 3:47. Задумливо продовжив: — Тобто вже сьогодні вранці, тебе відвезти на роботу?

— Як сьогодні? — дівчина мало не підскочила. Покрутившись на місці, побачила циферблат на мікрохвильовці і теж дізналася, до якої пори просиділа за ноутбуком. Втомлено протерла очі. — Ох, ця робота... не помічу, як від голоду й зомлію, — посміхнулася своїм думкам і додала: — Припускаю, що ти теж не відривався, раз лише зараз помітив, котра година? Ех, ми з тобою безнадійні трудоголіки... а щодо ранку я планувала поїхати в офіс. Там купа питань, які треба вирішити на місці. Тому була б вдячна, якщо підвезеш. Бо нема в мене нікого, хто б допоміг із цим, — від власних слів їй самій стало сумно, тож поспіхом виправилася: — Тобто таких, що довезли б до офісу. А друзі в мене є, і якщо що не відмовлять! — і вже хаотично збиралася доводити чоловікові, що вона аж ніяк не безнадійна самотня трудоголічка. Та її зупинив веселий сміх Віктора, він вкотре не міг спокійно спостерігати за її бурхливою реакцією.

— Ха-ха-ха, вірю, вірю, — зупинив її потуги. — Та й узагалі — це я запропонував підвезти, тому можеш не звітувати: мені однаково. І як сама казала, стиль у нас схожий, ось тому зараз і вечеряємо, тому не хвилюйся я правельно тебе зрозумів — дістав розігріті порції.

Їли мовчки.

Швидко проковтнувши їжу, навіть не розсмакувавши, обоє пішли спати. Домовилися, що він зайде по неї о восьмій, а до того треба хоч трохи подрімати. Ось так, поворочавшись, вони здалися втомі й урешті заснули, думаючи про роботу.