Раді Вас бачити!

Вона відірвалася від екрана ноутбука, коли за вікном уже царювала ніч. Шлунок жалібно буркотів, а в горлі пересохло. Під напором потреб тіла, які вона тривалий час ігнорувала, пострибала на здоровій нозі до коридору. Озирнулася — і погляд зачепило світло з кімнати чоловіка. Двері мали ледь відчинену щілину — напевно, щоб Віктор міг почути, якщо вона кликатиме. Дивно, що саме там він вирішив влаштуватися: їхні робочі кабінети зазвичай пустували.

Раптом усвідомила: вони довгий час жили під одним дахом, майже не знаючи одне одного, — а виявляється, у них так багато спільного. Взяти хоча б їхнє життєве кредо: «робота — це все і важливіше за все». І те, що справи зазвичай вирішуються в офісі й не переїздять додому, — теж ріднить. Леона не могла пригадати, коли востаннє бачила чоловіка в його кабінеті. Та й сама не могла згадати, коли заходила до свого. Напевно, востаннє це було років три тому — тоді вона контролювала найнятого дизайнера й коригувала його роботу просто в квартирі. Саме тоді наполягла, щоб столи в обох кабінетах були з одного матеріалу й фактури. Єдина відмінність — у чоловіковому вона залишила попередній дизайн і бібліотеку: вважала це його особистою територією. У своєму ж зробила світліше, зі стінами навмисно голими — планувала чіпляти на них плани та скетчі. Та виявилося, що обидві кімнати стояли незайманими: господарі ними просто не користувалися. Сьогодні, звісно, був очевидний виняток.

Отак, вагаючись, вона підійшла до дверей чоловіка — і завмерла. Вони багато пережили разом за ці дні, і все це їх зблизило, та сумніви не відпускали. Чи не переступить вона межу дозволеного, зайшовши посеред ночі до його кімнати? Чи не застане його в незручний момент?

Усі вагання розвіяв спогад про його повністю оголене тіло. Пам'ять підкинула цей образ надто яскраво й невчасно. Від нахлинулих емоцій і ніяковості вона не помітила, як втратила рівновагу. Рука, що трималася за дверну ручку, натиснула від ваги — щоб не впасти, — та це лише погіршило ситуацію: стулка відчинилася, і тіло разом із нею почало нахилятися всередину. Ось так вона фактично ввалилася до кабінету чоловіка й розпласталася на пухкому білосніжному килимі. Леона завмерла — не могла швидко отямитися від того, що за мить сталося.

Віктор такого, звісно, не очікував. Та коли побачив, що дівчина впала й не ворушиться, занервував — різко підвівся й кинувся до неї. Одним рухом підняв її на руки й запитав:

- Десь болить? - і сам почав перевіряти, чи немає видимих пошкоджень.

- Е-м… та наче ні, - відчуття сорому нікуди не ділося, а лише розгорілося. Їй не залишалося нічого, крім як відвернутися — щоб якнайкраще приховати палаючі щоки.

Нарешті переконавшись у цілісності дружини, чоловік поглянув на її обличчя — і помітив, що вона зашарілася до вух і старанно уникає його погляду. Спершу стримано засміявся, а потім уже не витримав — розсміявся на повний голос. У відповідь дівчина ще більш засоромлено насупилася й мовчала. Щойно сміх ущух, вона врешті подала голос:

- Вибач, що увірвалася серед ночі, - він не втримався й знову прихопив смішок.

- «Увірвалася» — не те слово. Краще сказати — ввалилася. Та чому не покликала, якщо щось знадобилося? - і почав чекати, та вона вирішила залишити питання без відповіді й натомість запитала:

- Ти не хочеш повечеряти?

Він промовчав — і просто рушив до кухні. Вона почала виправдовуватися:

- Я просто не думала, що ти вже спиш, тому й не кликала. Та коли побачила світло з кабінету — зрозуміла, що думала не вірно, і вирішила запросити тебе перекусити разом.

- Тоді чому впала? - не дивлячись на неї, він посадив дівчину на стілець і пішов вибирати страви. Перше, що потрапило під руку, — запечена риба з овочами та рисом, друга порція — м'ясне рагу. Показав — почекав, що вибере Леона, — і поставив усе розігріватися.

- Я ще не була певна, чи можу увійти до тебе… А коли підійшла — раптом підвела рівновага, і ось так усе й вийшло, - їй було ніяково вимовляти це вголос, а від недомовленого так узагалі хотілося крізь землю провалитися. Треба було терміново змінити тему, та в голові як назло — порожньо. Врешті Віктор, побачивши, як їй незручно, змилосердився й вирішив допомогти:

- Як щодо завтра? - і замовк, глянувши на годинник на своїй руці, що чемно показував 3:47. Задумливо продовжив: - Тобто вже сьогодні вранці — тебе відвезти на роботу?

- Як — сьогодні? - дівчина мало не підскочила. Покрутившись на місці, побачила циферблат на мікрохвильовці — і теж дізналася, до якої пори просиділа за ноутбуком. Втомлено протерла обличчя долонею. - Ох, ця робота… Не помічу, як від голоду й зомлію, — посміхнулася своїм думкам і додала: - Ти теж не відривався — раз лише зараз помітив, котра година? Ех, ми з тобою безнадійні трудоголіки… А щодо ранку — я планувала поїхати в офіс. Там купа питань, які треба вирішити на місці. Тому була б вдячна, якщо підвезеш. Бо нема в мене нікого, хто б допоміг із цим, - від власних слів їй самій стало сумно, тож поспіхом виправилася: - Тобто таких, що довезли б до офісу. А друзі в мене є, і якщо що — не відмовлять! - і вже хаотично збиралася доводити чоловіку, що вона аж ніяк не безнадійна самотня трудоголічка. Та її зупинив веселий сміх Віктора — він вкотре не міг спокійно спостерігати за її бурхливою реакцією.

- Ха-ха-ха, вірю, вірю, - зупинив її потуги. - Та й узагалі — це я запропонував підвезти, тому можеш не звітувати: мені однаково. І як сама казала — стиль у нас схожий, ось тому зараз і вечеряємо, — дістав розігріті порції.

Їли мовчки.

Швидко проковтнувши їжу, навіть не розсмакувавши, обоє пішли спати. Домовилися, що він зайде по неї о восьмій, а до того треба хоч трохи подрімати. Ось так, поворочавшись, вони здалися втомі — й урешті заснули, думаючи про роботу.