Раді Вас бачити!

З-за повороту з'явився Алекс. На мить її серце неприємно кольнуло від розчарування, яке миттєво переросло в роздратування.

— Пані Леоно, добрий день! — збитим подихом промовив охоронець. — Міла сказала, що ви вигнали команду й залишилися тут сама. Давайте я допоможу вам спуститися.

— Не чіпай мене, Алексе. Я відправила їх не для того, щоб чекати на допомогу від інших, — роздратовано відрізала вона, намагаючись заглушити дивне почуття розчарування в грудях. — Я хочу спуститися самостійно й спокійно. У мене достатньо сил, і нехай це займе більше часу, зате мені так комфортніше. І взагалі, відвези всіх назад до офісу. До речі, я все ще чекаю на твою пояснювальну записку.

Брюнет похмурнів, ледь помітно кивнув на згоду і повільно рушив униз.

Залишившись наодинці, Леона вперто продовжила спуск, хоча думки тепер були зайняті зовсім іншим. Чому вона взагалі когось чекала? Зі злості на власну дурість вона ледь не наступила на хвору ногу, але вчасно згадала суворе попередження травматолога. Зціпивши зуби, дівчина роздратовано завмерла на пів кроці й далі почала спускатися вже максимально обережно.

На вулиці на неї вже чекав Віктор. Невимушено спершись спиною об стіну будівлі, він проводжав поглядом автівку Алекса, яка саме від'їжджала з рештою її команди. Помітивши, що дружина нарешті вийшла, чоловік рішуче попрямував назустріч і без жодних розпитувань просто підхопив її на руки.

— Ти постійно відмовляєшся від допомоги, хоча відчайдушно її потребуєш, — спокійно зауважив він, несучи її до машини.

Умостивши Леону на пасажирському сидінні, пристебнув пасок безпеки, Віктор не поспішав сідати за кермо. Він відчинив задні двері, дістав звідти об'ємну фірмову коробку й протягнув дівчині.

— А це що ще таке?

— Сподіваюся, я вгадав із розміром, — з легкою напівусмішкою кинув він, зачиняючи двері, й обійшов машину.

Леона з цікавістю зняла кришку й ошелешено поглянула на вміст. У коробці лежали зимові, м'яко кажучи, не дуже симпатичні кросівки з масивним, майже квадратним носком.

Коли Віктор сів на водійське місце, вона обурено повернулася до нього:

— І що це за жахіття?

— Ортопедичне взуття, — незворушно відповів він, заводячи потужний двигун. — Воно й не повинно бути красивим. Його головна місія: бути зручним і тримати твою стопу в правильному положенні. Ну що, якщо ти закінчила рятувати свій бізнес, то можемо вже поїхали назад?

Поки Леона ошелешено знайомилася із кросівками, які тримала в руках, Віктор уже впевнено вирулив на дорогу. Нарешті дівчина оговталася від подиву й, повернувшись до нього, обурено випалила:

— Я таке не взую, навіть якщо від цього б залежало моє життя!

— Ну, тоді я куплю тобі гарну труну відразу, щоб не витрачати марно свій час і гроші.

— Я впевнена, що існує й гарне ортопедичне взуття.

— Може, і є, але це найкраще, що було в профільному магазині цього міста, — пояснив шатен.

Леона вже збиралася висловити свої думки щодо цього, аж раптом на екрані мультимедіа з'явилося фото Вікторового друга в чудернацькому вбранні. Шатен, не зволікаючи, прийняв виклик на гучний зв'язок.

— Ей, ти там ще довго допомагатимеш своїй дружині? — в екран буквально врізався поглядом бурштиновими очима.

— А що сталося?

— Як тобі сказати… тут акціонери організували позапланову зустріч. І заявили, що чекати на тебе не збираються.

Хватка Віктора на кермі миттєво посильнішала, а голос став крижаним:

— І чому це вони не збираються чекати генерального директора? Та й що це за терміновість така, влаштовувати збори саме сьогодні й саме в цей час?

— Навіть не знаю, що тобі сказати — із сумнівом промовив Діма.

— Говори як є, не юли.

— Твій батько, ось відповідь на всі твої запитання, — зрозумівши без додаткових пояснень, шатен протер лице рукою та запитав:

— Коли зустріч?

— Через пів години.

— Я буду присутнім, тільки підключуся онлайн.

— Без проблем, я все організую.

Щойно дзвінок завершився, в салоні запанувала важка, гнітюча тиша. Леоні перехотілося сперечатися, і вона просто відвернулася до вікна, спостерігаючи за краєвидами. Через двадцять хвилин Віктор з'їхав з дороги й припаркувався на узбіччі. Довкола них були лише засніжені поля, де не де виднілася чорна земля.

— Вибач, потрібно буде тепер тобі трохи почекати, — коротко кинув він.

Діставши з заднього сидіння ноутбук, який завжди про всяк випадок возив із собою, Віктор вийшов на вулицю. Налаштувавши камеру на капоті, він став чекати на початок трансляції.

Леона, яка залишилася в салоні, поглянула на його суворий профіль та міцно стиснуті щелепи. Мимохіть подумала, що в нього сьогодні день виявився не з легких. Дістала телефон і почала тихцем шукати в інтернеті ортопедичні моделі взуття, які хоч трохи відповідали б її естетичним уподобанням.

Раптом телефон Віктора знову задзвонив. Він різко прийняв виклик.

— Вікторе Олексійовичу, добрий день…

— Чому ти не попередила мене про сьогоднішню конференцію? — перебив він холодним тоном.

— Я не знала, що вам не повідомили, — Світлана миттєво почала виправдовуватися тремтячим голосом.

— Як це ти не знала? Хто повинен мені про це доповідати, як не мій особистий секретар?! — лють уже ледь стримувалася його самоконтролем.

Віктор потер обличчя, глибоко вдихаючи сире весняне повітря. Намагаючись заспокоїтися, він зробив паузу. Вислухав наступні слова дівчини:

— Я надішлю вам усі звіти по завершенню…

— Мені начхати на звіти! Мене цікавить моя присутність на конференції. Якщо я ще бодай раз дізнаюся про плани своїх акціонерів останнім, полетять голови всіх, хто винний в цьому. І ти будеш перша в цих рядах.

— Але ваш батько сказав…

— Байдуже мені, хто там і що сказав! Поки що я генеральний директор, і це факт, із яким усім доведеться миритися, — жорстко кинув він і скинув виклик.

На екрані ноутбука вже з'явилося зображення Діми, який із легкою посмішкою спостерігав за цією сценою. Побачивши, що розмова закінчилася, хлопець проговорив:

— Оце ти їй дав прочухана. Треба тепер обходити її десятою дорогою, а то ще на мене визвіриться.

— Дім, в мене немає настрою, — від тону Віктора світловолосого аж пересмикнуло.

— Фу, припини так розмовляти. Я ледь не вмер від пережитих відчуттів. І чого ти так лютуєш? Пам'ятаєш, у нас усе під контролем. А ці старі хричі хай розважаються, поки ще спроможні на це.

Від цих слів друга шатену справді стало легше. Карі швидко замітив, як розслабилися м'язи на обличчі Віктора, і посміхнувся ще ширше:

— Ну що, як ти й звик — тільки вперед?

— Так. Ходімо потріпаємо їм нерви.

— Зараз побачиш, як у них витягнуться обличчя, коли я зайду разом із тобою. Хоч ти й дистанційно, але ефект буде що треба!

— Будь обережний, бо після цього вони прискіпуватимуться до тебе ще сильніше.

— Повір, тебе їм усе одно не переплюнути. Та й плювати мені на них. Вони сидять на тонучому кораблі й навіть не здогадуються про це. Мені байдуже, як ці заможні виродки будуть рятуватися. Ти ж обіцяв мені змінити систему, де є лише багаті та бідні. Тож годі скиглити, йди тільки вперед, не дивлячись ні на що.

— Не приписуй свої фантазії моїм словам. Я казав лише, що зроблю так, аби особисто ти більше ніколи не бідував.

— Так, так, так. Все, ми вже заходимо, — різко із динаміків донісся шум конференц-залу.