Раді Вас бачити!

У салоні машини панувала тиша. Він дивився лише на дорогу й нервово постукував вказівним пальцем по керму. Леона спостерігала, як за боковим вікном швидко пролітали краєвиди.

Минуло чимало часу, перш ніж Віктор озвався:

- Можеш поспати, нам у дорозі ще бути приблизно шість годин.

Вона меланхолійно відказала:

- Я не зможу заснути, - промовила вона, не відводячи погляду від вікна.

Він зробив свої висновки й вирішив заспокоїти дружину:

- Якщо переживаєш за тих старих, то, коли приїдемо, можемо подзвонити їхній охороні. Так дізнаємося деталі або прискоримо їхнє повернення. Хоча можу поставити всі свої гроші на те, що вони зараз святкують. По їхніх обличчях було зрозуміло: саме цього вони й добивалися. Ні сорому, ні совісті.

У його плани не входило перейматися батьками після всього, що вони зробили. Віктору хотілося відплатити тією ж монетою й замкнути їх у тому будинку хоча б на три дні, щоб вони відчули все на власній шкурі. Та це здавалося безглуздим. Помста мала бути такою, щоб вони надовго запам’ятали.

Зараз він міг спокійно відступити й удавати, що все добре, аби потім отримати шанс і вдарити по їхніх слабких місцях. І поки він покроково продумував план, дівчина привернула увагу на себе.

- Та мені немає діла до них, - знову беземоційно промовила. - Просто дія обезболюючих зовсім пройшла, і коліно почало давати про себе знати.

Він різко повернувся до неї:

- Чому ти мені не сказала раніше?

- Все не було підходящого моменту. Ще тоді, коли я спіткнулася біля столу й ти мене спіймав, я вже відчула, що щось не так із ногою. Але тоді було не до цього: всі приїхали, і почався справжній армагедон. А коли ми сіли в машину й стало тихо, я не наважилася заговорити про це, бо ти був надто роздратований. Вирішила краще не відволікати тебе від дороги й дати час заспокоїтися.

А потім ти повністю поринув у свої думки, і я так само почала обдумувати все, що сталося, й успішно ігнорувала біль. Та й терпіти його тепер легше, ніж уночі. Але заснути точно не зможу. -

Вона поглянула на чоловіка, який уже дивився на дорогу, хоч час від часу кидав погляд на Леону.

- Про таке потрібно говорити відразу, незалежно від того, що відбувається, - з докором промовив він.

- А що змінилося б, якби я розповіла про біль? Зараз ми посеред засніженої траси, де лише ліс і невеликі гори. Населений пункт ми об’їхали стороною, і це зекономило нам багато часу. Я знаю це, бо коли сама добиралася до того клятого будинку, поїхала саме через населений пункт — і це було очевидно неправильним вибором дороги.

Та й не факт, що в таких невеликих селищах достатньо прочистили шлях, аби можна було їхати без страху застрягти. Тим паче ці дні, що ми перебували в горах, постійно сипав сніг.

І ризикувати лише заради того, щоб купити таблетки від болю в коліні, — безглуздо. А якщо потерплю й ми не зупинятимемось зайвий раз, то швидше дістанемося додому. Це єдине, чого я зараз хочу. Невеликий дискомфорт у коліні не є настільки вагомою причиною, щоб відкладати прибуття до нашої квартири.

Віктор різко зупинив машину, з’їхавши на узбіччя. Назовні неквапливо падав дрібний сніг, а час від часу повз проїжджали машини. Він вийшов, зовсім не зважаючи на те, що був лише у футболці і без взуття.

Підійшов до багажника, дістав дорожню аптечку та сумку з продуктами, які, ймовірно, взяли з собою батьки, й повернувся в салон.

Віктор розстебнув аптечку, почав перебирати медикаменти, непотрібні відкидав на заднє сидіння, так швидко знайшов те, що шукав. Закинув аптечку туди, де вже валялися ліки, простягнув Леоні блістер із таблетками й заходився шукати в сумці, те чим можна запити.

Знайшов термос, напевно підготовлений його матір’ю. Відкрив, пересвідчившись, що там був звичайний чай, налив у кришку й протягнув дівчині. Леона лише встигла взяти запропоноване й промовити:

- Дякую, я й забула, що в машинах є стандартний набір медикаментів.

- Угу, - чоловік, не відволікаючись, продовжив перебирати вміст сумки.

Леона проковтнула таблетку й запила чаєм. Тоді Віктор простягнув їй бутерброд із судка. Взявши його до рук, вона поглянула, як чоловік також відкусив шматок і почав їсти. Справді, вони сьогодні ще не встигли поїсти, а те, що взяли з собою батьки, виявилося дуже доречним.

Бутерброд був досить смачним, а чай чудово пасував до нього. Не надто гарячий, але достатньо теплий, щоб зігріти. Погляд Леони мимоволі впав на голі ноги Віктора, які він тримав біля педалей.

- Ти справді не замерз? - запитала вона.

Спершу він глянув на неї з легким здивуванням, адже в машині працювала пічка на повну. Та коли прослідкував, куди спрямований її погляд, меланхолійно змахнув рукою й пояснив:

- Хоч я й не мав конкретної мети загартовуватися, але звик митися в крижаній воді. З часом тіло стало менш чутливим до холоду. Звісно, я відчуваю, як мороз поколює шкіру, але не більше це звичайний дискомфорт, якій швидко проходить. Краще скажи, чи тобі полегшало?

- Думаю, ці таблетки не настільки сильні, щоб діяти одразу. Їм потрібен час. Та все одно дякую.

- Припини, я нічого такого не зробив, - відрубав він, доїв свою частину бутерброда й різко завів машину, рушивши з місця. Авто знову набрало максимальну швидкість, на яку була спроможна ця модель.

- Не кажи так. Багато чого ти зробив, за що я повинна дякувати, - ледь чутно промовила дівчина. Але Віктор, поглинутий власними думками, зовсім не почув її слів.

Леона не образилася. Вона неквапливо доїла бутерброд, запила чаєм і, закінчивши, поставила все на заднє сидіння. Обперлася на спинку й продовжила дивитися у вікно, спостерігаючи за дорогою, аж поки непомітно для себе не заснула.

Віктор, побачивши, що дружина вже спить, тихо ввімкнув музику. Так вони й доїхали до міста.