Раді Вас бачити!

Відкривши очі, вона відразу міцно їх заплющила й нервово почала шукати телефон на тумбочці. Навколо була суцільна темрява — напевно, батарея у залишеному ліхтарику розрядилася. Зрештою їй вдалося ввімкнути світло на смартфоні, але руки тремтіли неконтрольовано. Коли трохи заспокоїлася, звернула увагу на те, що ж її підняло серед ночі. В районі коліна боліло так, наче вона знову й знову пошкоджувала ногу, хоча мирно лежала на ліжку.

Біль наростав із кожною секундою. Вона хаотично заметляла очима по сторонах, шукаючи вихід із цієї ситуації. Через світло й рухи прокинувся чоловік. Він не відразу зрозумів, що сталося, тому глянув на годинник — була лише друга година ночі.

Не розуміючи, він повернувся до неї. Вона ж стримувала стогін болю як могла й промовила:

- Дія знеболювального… кхм… - схопилася за ногу в новому спазмі. - Напевно, закінчилася.

Він швидко піднявся й попрямував із кімнати. Та довелося повернутися за телефоном, адже без світла він міг запросто впасти зі сходів. Так він підбіг до аптечки, узяв потрібний блістер і, набравши склянку води, повернувся в спальню. Простягнув усе необхідне дівчині — вона швидко дістала відразу дві таблетки й проковтнула, запивши водою.

Чоловік уточнив:

- Розумію, що тобі боляче, але в нас це останні таблетки, - і нервово підрахував: залишилося лише чотири з восьми.

Вона теж глянула на блістер і з розчаруванням лягла на ліжко, чекаючи, коли біль відступить. Кожна хвилина тягнулася, мов вічність, допоки біль не почав спадати. Їм пощастило, що той, хто збирав медикаменти, поклав достатньо сильне знеболювальне, та, на жаль, зовсім мало.

Коли біль поступово відходив і Леона вже могла змістовно думати, вона промовила:

- Буду пити лише тоді, коли зовсім не зможу терпіти… або тільки перед сном.

Він справді хотів би допомогти, та це вже було не в його владі. Єдині, хто міг щось змінити, сиділи зараз у теплі й добрі, не маючи жодних турбот. Це дратувало. Ситуація була не просто неприємною — вона була критичною. Перед ним лежала бліда дружина із серйозним пораненням, а їхні батьки навіть не думали припинити це ув’язнення. Скільки воно триватиме — зовсім незрозуміло.

Він присів на край ліжка біля неї й утомлено прикрив руками очі. Бездіяльність виснажувала його до краю. Навіть власні рани, які ще не загоїлися, боліли менше, ніж усвідомлення того, що ця тендітна дівчина зараз переживає муки, а він не може ніяк полегшити її стан.

У неї нарешті зовсім притупилося відчуття болю. Звісно, було передбачувано, що після того як закінчаться медикаменти їй буде нелегко. Та вибору не було — ліків більше ніде взяти, і зовсім не зрозуміло, що чекало їх далі. Вона не мала рожевих окулярів щодо своїх батьків: вони жодного разу не зжалилися, навіть коли вона благала. Тим паче тепер, коли вони й гадки не мали, у якому становищі перебуває їхня донька.

Та, бачивши, як мучиться майже чужа людина поруч, у її душі защеміло. І від цих переживань вона вирішила заспокоїти чоловіка.

- Вікторе, все вже добре, - вона доторкнулася долонею до його плеча, ніби вириваючи його свідомість із болота негативних емоцій. - Розумію, що це жахлива ситуація для нас обох, та ми нічого з цим не можемо зробити. Хіба чекати на батьківську милість… або на інших людей.

Вона знала: щоб поліція оголосила розшук, має пройти щонайменше три дні. Звісно, можливо був шанс, що їх подали б у розшук, якби все це не організували їхні ж батьки. Тому все виглядало як добре спланована пастка. Із роздумів жінку вирвав голос чоловіка:

- Завтра на світанку я потащу тебе до першого населеного пункту на спині. За день ми впораємось. Ти не важка, для мого фізично загартованого тіла це повино бути як раз плюнути.

Він уже збирався на цьому зупинитися, та дівчина повернула його до реальності:

- Можливо, якби твоє тіло не було всіяне синцями та ранами. І якби надворі не лежало півтора метра снігу. Тоді так, ти зміг би це зробити. А так навіть якби ми обоє були цілі, не факт, що до кінця подорожі не отримали б обмороження чи інші наслідки від сильного холоду без потрібного спорядження. Якби все було просто — нас сюди й не загнали б.

Він знову залишився без жодної ідеї, що робити далі. Тиша почала душити, і він промовив:

- Ненавиджу, коли моє життя залежить від когось іншого.

Вона знову лягла на подушку поклала телефон так, щоб він світив у стелю й філософськи відповіла:

- Не знаю таких, кому б це подобалося. - І, заплющивши очі, додала: - Давай ще поспимо, поки є така можливість.

Її справді почало хилити в сон, тому, не дочекавшись відповіді, вона тихо засопіла.

Чоловік тихо піднявся й пішов на свою сторону ліжка. Так пролежав до самого ранку, перебираючи в думках варіанти, які могли б їх врятувати. Врешті-решт, втомившись крутити одні й ті самі неробочі версії, Віктор здався й вирішив зайнятися будь-чим, аби тільки відволіктися.

Зайшовши до душу, його погляд завмер на відображенні в дзеркалі. На нього дивився неохайний, зарослий «неандерталець». Почухавши підборіддя, він вирішив, що настав час виправити це неподобство. Після того як привів себе до цивілізованого вигляду, він обробив поголену шкіру гелем після бриття. Оцінивши якість зробленої роботи й не знайшовши недоліків, глянув на годинник — був уже початок шостої години ранку.

Вийшовши до спальні, його зустріло ранкове сонце й спляча дівчина. Вона лише трішки поворухнулася, та через травмовану ногу знову повернулася в попередню позу. Незадоволено поморщившись, далі відпочивала. Віктор вирішив, що потрібно швидше виходити, поки цей «дракон» спить. Усміхнувшись від власних думок, він тихо закрив за собою двері.

Сьогодні він не хотів повторювати вчорашній інцидент, тому вирішив одягнутися й узяти фотоапарат, щоб піти на двір. Хоч і складно, та двері зрештою піддалися й випустили чоловіка на вулицю. По щойно оголеному обличчю приємно торкався мороз. Вдихнувши свіже повітря, він із задоволенням прищурився.