Раді Вас бачити!

Старий по-своєму розтлумачив її збентеження й добродушно посміхнувся. Проте в наступну мить він різко розвернувся до своїх вихованців і наказним тоном, у якому не залишилося й краплі щойно виявленої ніжності, гримнув:

- Чого зібралися? Ану всі на підлогу!

За секунду вся зала вже стояла в упорі лежачи. Навіть Віктор — прямо так, у мокрій сорочці, класичних штанах і туфлях та розстебнутому пальті, з якого навіть капала вода. Побачивши це, старий скептично примружився:

- Ти справді збираєшся займатися в цьому?

Від цих слів від дідуся аж війнуло щирим невдоволенням. Віктор одним плавним рухом підвівся, скинув пальто, стягнув через голову мокру сорочку, роззувся й став босими ступнями прямо на холодну бетонну підлогу.

Старий схвально кивнув:

- Отак краще. А тепер — і раз!

Усі синхронно почали віджиматися. Зала наповнилася важким, ритмічним диханням, доки рахунок сенсея не дійшов до ста.

- Тепер повертайтеся до своїх справ, а ти — йди переодягайся, - скомандував дідусь Віктору.

Бійці слухняно розбрелися по кутках. Леона ж досі не могла оговтатися від подиву: жодного разу за всі три роки Віктор на її пам'яті не був таким слухняним. Та й видовище десятків накачаних чоловічих спин, що синхронно рухалися в такт, навряд чи можна було назвати буденним. І хоча на роботі в агентстві вона часто бачила доглянуті, підтягнуті тіла зірок і моделей, те, що відкрилося їй тут, мало зовсім іншу, дику, первісну красу.

- Ех, молодняк... Вчи їх, вчи, а помруть усе одно невігласами, - зітхнув старий, переводячи погляд від своїх вихованців до дівчини. Його обличчя знову пом'якшало. - Хочеш чогось солоденького?

Леона не встигла й слова мовити, як у її долоню висипалася щедра жменя різноманітних цукерок.

- Мироне! - гукнув старий убік.

- Так, сенсею? - один із бійців, який якраз збирався тягати важкі гантелі, миттєво підбіг на клич.

- Принеси нам чаю.

Уже за хвилину біля Леони поставили ще один зручний стілець, невисокий дерев'яний столик та автентичний набір для заварювання пуеру. Сухі, покриті зморшками, але дивовижно спритні руки старого неквапливо, крок за кроком, розпочали чайне таїнство. Коли напій настоявся, сенсей налив першу піалу своїй гості.

Вона вдячно взяла теплий глиняний посуд і пригубила напій. Леона очікувала відчути звичну гіркоту пуеру, який так полюбляв Віктор, але натомість її рецептори вибухнули дивовижним, м'яким смаком. Це було стократ краще за будь-який чай, який вона куштувала досі.

Побачивши її щире здивування й те, з якою насолодою вона зробила другий ковток, сенсей задоволено промовив:

- Це улун — чай із моєї рідної землі. Справжній його смак і магію можна відчути тільки там, у горах, а тут, на чужині, я можу створити лише його бліду, недосконалу копію.

- Ви з Китаю? - зацікавлено запитала дівчина, тримаючи піалу обома руками.

- Так, із провінції Фуцзянь, - тихо відповів старий і теж пригубив свій чай, на мить заплющивши очі додав. - Сюди мене колись заніс занадто важкий вітр.

Ось таким чином Леона і знайшла відповідь, чому її чоловіку так подобається пуеру і цей чайний ритуал кожного ранку.

Проте її думки перервала поява Віктора. Чоловік переодягнувся в чорне кімоно, міцно підв’язаним чорним поясом. Він підійшов і шанобливо вклонився майстру. Сенсей, не відриваючись від чайного таїнства, спокійно промовив:

- Спочатку добре розігрійся. Твій Янь сьогодні нестабільний, вирує, тому цими днями доведеться попрацювати інтенсивніше. Після розминки вийдеш на спаринг із тими, хто погодиться. Калічити хлопців забороняю, - старий поглянув у бік дівчини й додав: - А сьогодні й поготів.