Раді Вас бачити!

Під'їхавши до офісу Леони, Віктор допоміг їй вийти з машини.

— Думаю, ти навіть чути не захочеш про те, щоб я тебе провів, — зауважив він.

— Правильно думаєш, — відрізала вона, впевнено перехопивши милиці, до яких уже встигла звикнути.

— Тоді зустрінемося о шостій.

— Це ще чому?

— Ну, якщо ти не дозволяєш провести тебе до дверей, то хоч не забороняй власному чоловікові подбати про те, щоб ти доїхала додому з комфортом.

— Сподіваюся, ти не попросиш поцілунок на прощання? — Леона вигнула одну брову в очікуванні відповіді.

Віктор натомість оперся стегнами об капот машини, склав руки на грудях і, натягнувши зухвалу посмішку, промовив:

— Ну, якщо ти сама пропонуєш, то я не відмовлюся.

— Знаєш, тепер я точно впевнена: коли в тебе гарний настрій, ти стаєш нестерпним жартівником.

Розвернувшись, вона рушила до входу. Тільки зараз дівчина помітила, що вони привернули надто багато зайвої уваги. Втім, дивуватися не доводилося, поруч із цим шатеном ти волею-неволею опиняєшся в центрі прицілу сотень очей.

— Тоді до вечора! — кинув їй услід Віктор.

Він підвівся й помітив Алекса, який якраз поспішав назустріч Леоні. Дівчина миттєво жестом зупинила співробітника, відмовляючись від допомоги. На мить чоловіки зустрілися поглядами. Віктор нахабно посміхнувся, ледь помітно кивнув на знак вітання й спокійно сів за кермо свого джипа.

***

Щойно Віктор увійшов до свого робочого кабінету, слідом забігла знервована Світлана. Її очі панічно бігали то по документах у руках, то по шефу, який неквапливо знімав пальто. Лише після того, як він сів у крісло, спокійно запитав:

— Що ти мені принесла цього разу, що так перелякалася?

— Окрім поточних паперів та звіту щодо ранкової конференції, вам передали на якнайшвидший розгляд документ про початок переговорів щодо купівлі тієї збанкрутілої закордонної фірми.

— Тобто питання не просто винесли на розгляд, вони вже все вирішили за моєю спиною, — констатував Віктор. — Добре, давай усе сюди. І до мого кабінету нікого не впускай. Взагалі нікого, окрім Дмитра Васильовича. Його якраз і поклич до мене.

За годину до кабінету влетів Карі. Він з розгону вмостився на диван і без церемоній закинув ноги на журнальний столик.

— Сподіваюся, ти вже вивчив усе, що ці старі хричі там напридумували?

— Так, устиг переглянути, — відповів Віктор, який далі розбирав папери.

— Я їх відмовляв на зборах, але, чесно кажучи, не дуже й намагався, — хитро посміхнувся Діма. — Знав, що це чудовий привід відвернути їхню увагу від наших справ.

— Бачиш, цього разу можеш навіть похвалитися перед Цезарем, що додумався до всього сам, без додаткових підказок.

— Та тут навіть такому дурню, як я, усе зрозуміло! Ця компанія — надто важкий і збитковий тягар, але твій батько засліплений бажанням її отримати. Він побудував свій бізнес не сам, але зрештою вижив усіх партнерів. І тепер свято вірить, що весь цей успіх — результат виключно його геніальних ідей. Саме через цю самовпевненість він і оголює свої слабкі місця. Знаєш… раніше, коли я жив у хрущовці, де крізь щілину в стіні було видно вулицю, я й подумати не міг, що доросту до моменту, коли обговорюватиму мільйонера як супротивника, якого можна легко переграти. Так, до чого це я… А точно, ти на мене погано впливаєш, Вовкодаве. Я стаю таким же цинічним, як і ти.

Віктор відклав ручку, якою протягом усього монологу друга підписував папери.

— У тебе, я бачу, надто багато вільного часу з'явилося, якщо ти дозволяєш собі тут розслаблятися. Те, що в нас з'явився шанс, ще не означає, що ми перемогли. Чи ти забув, що досі живеш, маючи переді мною борг? Нагадати суму?

— Все, все, мовчу! — Діма миттєво підвівся. — Справді розслабився. Давай сюди папери, пішов я далі працювати.

Втомлено протерши очі, Віктор навіть не помітив, як за роздачею доручень промайнув залишок дня. Настав час йти. Підвівшись, він швидко накинув пальто, забрав сумку з документами, які доведеться доробляти вдома, і попрямував до парковки.

Побачивши, що бос йде, секретарка миттєво підхопилася з місця:

— Вікторе Олексійовичу, з вами цілий день прагне зустрітися…

— Мені нецікаво, — відрізав він на ходу.

— Але Олексій Вікторович дуже наполягав!

Віктор не збирався слухати й, просто підійшовши, натиснув на кнопку ліфта. Аж раптом його гукнули. Цей голос він упізнав би з-поміж тисячі.

— Вікторе!

Шатен заплющив очі й, зробивши глибокий вдих, повернувся в бік, звідки вже неквапливо йшов його батько з двома нерозлучними охоронцями. Людина з чистою совістю не переживала б за власну безпеку так, як це робить його батько.

— Тебе так важко застати. А твоя секретарка, як воїн: відбивала всіх бажаючих. Навіть мене не пропускала, прийшлося сидіти в залі очікувань. Дуже смілива жінка і не боїться, що її звільнять.

— А чому я маю звільняти співробітника, який ідеально виконує мої розпорядження? Що ти хотів мені сказати?

— Ми не пройдемо до кабінету?

— Мій робочий день закінчився. Якщо хочеш щось обговорити просто зараз кажи. Якщо це може почекати, звернися до Світлани, нехай запише тебе у мій робочий графік.

— Останнім часом тебе взагалі рідко побачиш у кабінеті, — невдоволено процідив батько.

Двері ліфта відчинилися, і, не чекаючи, поки вони почнуть закриватися, Віктор зайшов у кабіну й затиснув кнопку підземної парковки.

— І це передбачувано, бо в мене занадто багато справ.

— Що ж, якщо ти не хочеш говорити в більш підходящих умовах… — його батько перехопив рукою дверцята ліфта, які вже збиралися закритися, й, нахилившись до Віктора, промовив: — Сподіваюся, наш великий генеральний директор схвалить мою ідею щодо поглинання.

Віктор врізався поглядом у схожі за кольором очі й, хмикнувши з роздратуванням, промовив:

— Наче хтось мене почує, якщо я скажу, що це заздалегідь програшний варіант.

— Ось і добре, — відпустивши дверцята ліфта, старий із насолодою посміхнувся й уже в момент, коли двері зачинялися, проговорив: — Краще старайся над внуками, аніж лад у моїй фірмі наводиш.

Ліфт зачинився, і батько не побачив, яким злим став син після почутого. Стискаючи й розтискаючи щелепи, Віктор дивився на місце, де щойно стояв батько, аж поки не відкрився ліфт на нижньому поверсі. Побачивши головного директора з явно розлюченим виразом обличчя, співробітники миттєво вибачилися й відступили, пропускаючи цей ліфт. Ось так шатен сам доїхав до підземного поверху. Злість усе не вщухала всередині, і він, сівши за кермо, вирішив вигнати надлишок емоцій швидкою їздою.