Раді Вас бачити!

- Оо, пропажа з’явилася, - насмішкуватий голос зовсім не пасував діловому партнеру, та не в цьому випадку. - Ти, любий мій, хоч і попередив, що пропадеш, але обірвати зв’язок повністю — грубо з твого боку. Тому коли ти зателефонував учора — я вирішив помститися.

Від почутого Віктор голосно ляснув долонею по обличчю, та швидко взяв себе в руки й промовив:

- Цезарю, я ж казав — це було на прохання мого батька. Я не міг вплинути на багато факторів. І відсутність зв’язку — це не найважливіше, що я тоді не мав.

- Не називай мене цим дурним прізвиськом. Хоч ми давно знаємо один одного, Вовкодаве, та тепер у нас зовсім інші стосунки. Ближчі й серйозніші, - від останніх слів Віктора аж перекосило, наче він об’ївся кислиць. Опанувавши себе, продовжив:

- Юлію, припини гратися — ти знаєш, що кожна наша хвилина коштує мільйони. Якщо бачиш мій дзвінок — бери, - під кінець речення вже майже загарчав. Помітивши це за собою, зупинився і після паузи спокійно додав: - Знаю твою вразливу натуру — кажеш, що образився. Добре, чого хочеш у подарунок?

- Уіі! - враз запищало на іншому кінці, і Віктор відніс трубку від вуха, щоб не втратити слух. Коли стихло — повернув назад. - Ось за що я тебе люблю. Чекаю на сюрприз у вигляді каблучки.

- Ти ж розумієш, що нариваєшся? - лють підштовхувала до краю терпіння, і здоровий глузд почав здавати позиції емоціям. Так завжди було у Віктора в розмові з ним.

- Ох, аж мурахи пройшлися по шкірі. Твоя лють мене заводить, - почувши глибокий видих у слухавку, Юлій додав: - Добре, прийму будь-який подарунок — але це неодмінно має бути прикраса, - і кинув слухавку.

Від нахлинулих емоцій Віктор не стримався та стиснув телефон так, що той не витримав і зламався. Помітивши, що зробив, роздратовано кинув на стіл уже непрацюючий пристрій.

- Е-м… я так зрозуміла — неприємна розмова, - бурштинові очі гостро впилися в дівчину, а потім пом’якшали. - Мені треба до гардеробної, тому займайся, а я сама.

Він підвівся й мовчки поніс її.

- Та не потрібно було.

- Мені однаково потрібен планшет, - і, залишивши її серед кімнаті, рушив до свого кабінету.

Щойно зачинив за собою двері — смачно вилаявся. Все це доводиться терпіти заради втілення плану. Без цього Цезаря нічого не вийде так гладко. Заспокоївши себе цими міркуваннями, нарешті вийшов на зв’язок із секретарем через планшет, яким Віктор рідко користувався. Витягло з роздумів уже його секретар.

- Доброго дня. Чому ви запізнюєтеся? - бездоганно зібрана й ідеально підфарбована, вона дивилася з екрана планшета й чекала відповіді боса. Ця досконалість разюче контрастувала з виглядом, який зустрів його в кімнаті дружини. Відкинувши безглузді думки, він промовив:

- Мені потрібна прикраса в подарунок.

- Яка фірма і для кого?

- Фірма — байдуже. Головне, щоб ціна закінчувалася багатьма нулями, - подумавши, додав: - Краще щось колекційне, унікальне.

- Для кого? - блондинка не показувала вигляду, що здогадується. Вона думала — для дружини, і це її майже добивало, та вона тримала ці почуття всередині.

- Для декого. Головне — підготуй до мого приїзду в офіс, - глянув по звичці на ручний годинник і цокнув незадоволено: - У тебе небагато часу, тому поспіши, - і поклав слухавку.

Після дзвінка Світлана кипіла від злості — та швидко зібравшись, увімкнула своє професійне обличчя й узялася до роботи.

Із власним волоссям Леона боролася найбільше — та, зв’язавши його в тугий хвіст, змирилася з результатом. Пострибала до гардеробної. Тут виникла дилема: попри обмежений час, поспішати вона не збиралася — зовнішність у її кар’єрі стояла не нижче за якість виконаної роботи. Пройшлася поглядом по новій колекції, глянула в бік взуття. Усе чемно склалося в її голові, і вона взяла білий костюм із чорним топом. Перевдягаючись, ненароком наступила на пошкоджену ногу. Кінцівка одразу відгукнулася ниючим болем, нагадуючи, що дія знеболювального, яке вколов травматолог, давно минула. Натягнувши брюки широкого крою в тон піджаку, прикрила ними фіксатори на коліні.

Задоволено глянула в дзеркало. Тепер зовсім не видно, що вона травмована. Не стрималася від спокуси й спробувала пройтися, як раніше. Один упевнений крок на пошкоджене коліно — і біль миттєво нагадав про рекомендації лікаря. Незадоволено перенесла вагу на здорову ногу й пострибала до секції взуття, сумок та аксесуарів. Вуха прикрасили гвоздики у формі чорних троянд. У їхній тон вона одягла тонкий ремінець і туфлі із закритим носком та відкритою п’яткою. Хоч ті й були на ледь помітному каблуці — у колекції Леони зручного взуття взагалі не існувало, тож доводилося відштовхуватися від того, що є. Взяла їх і понесла в руці. Пострибуючи, прийшла до дверей своєї кімнати саме тоді, коли в них постукали.

Відчинивши, помітила, як бурштинові очі одразу пройшлися по її образу й наприкінці задоволено кивнули, наче позитивно оцінивши. Леона не змовчала: склала руки на боки, гордо підняла підборіддя й, дивлячись просто в очі, запитала:

- Ну що, так краще? - чим викликала нахабну напівпосмішку, що миттєво прорисувалася на бездоганно поголеному обличчі чоловіка. Він іще раз пробіг поглядом — наче хотів упевнитися у своїх перших висновках — і спокійно промовив:

- Виглядаєш як та, що готова вже їхати на роботу, - і взяв її на руки. Дівчина швидко уточнила, поки її ще не винесли з кімнати:

- Мені потрібно взяти планшет і папку з документами.

Не опускаючи її, він підібрав усе, що лежало на незастеленому ліжку дружини, та пішов до вхідних дверей квартири. Її поставив та поклав все, накинув тепле пальто в тон костюму й узув світло-коричневі туфлі з італійської колекції. Леона теж вирішила не гаяти часу — вибрала чорне пальто, перев’язала його поясом на талії й почала взуватися. Враз Віктор підніс їй стілець із кухні, щоб вона не нашкодила нозі — помітив, що сьогодні їй явно боляче.

- Дякую, - дівчина присіла на запропоноване місце й узула зимові чоботи.

- Навіщо береш їх із собою? - і вказав на туфлі, що стояли поруч.

- Як навіщо? В офісі тепло — не сидітиму ж цілий день у зимовому взутті, - він хмикнув, зачекав, поки вона перевдягнеться, і, підхопивши на руки, вийшов із квартири.

Зачинивши за собою важкі металеві двері, вони відчули подих свіжого повітря з відкритого вікна на поверсі. Поглянувши в той бік, чоловік зауважив:

- На дорозі вже напевно стоять затори. Ось чому люблю виїжджати раніше, - і, тримаючи дружину на руках, а робочі сумки на плечі, натиснув кнопку ліфта й почав чекати, спостерігаючи, як плавно перетікають цифри, поки кабіна добирається до них.

- Вибач, що затримала, - відірвавши погляд від дисплея, шатен хмикнув і зустрівся з її зеленими очима.

- Думаю, навіть якщо ти справді шкодуєш — маю сумніви, що це щось змінить, - і знову слова вийшли двозначними. Від роздратування, що не може говорити прямо, закотив очі й пояснив більш спокійно: - Я мав на увазі, що ти завжди запізнюєшся — така вже твоя натура, - відкрився ліфт, і він упевнено рушив усередину, натиснувши кнопку підземного паркінгу. І продовжив: - Психологи кажуть, що творчі люди не дотримуються режиму. А твій модельний бізнес нетворча людина не витягне. Тому думаю, що відсутність графіку та порядку — невід’ємна частина тебе. І хоч запізнюватися я зовсім не люблю, та вже давно сидів би у себе на роботі. Але давай не забувати, що я сам же й запропонував підвезти. Отже, враховував зміни у своєму графіку. І на майбутнє тут нема за що вибачатися. Не забувай, що ти маєш травмоване коліно, а я твій законний чоловік, — від почутого дівчина відкрила рота.

Та швидко взявши себе в руки, відвернулася, приховавши, наскільки була вражена. Ліфт відчинився на нижньому поверсі — одразу повіяло сирим затхлим запахом. Кроки Віктора розліталися відлунням по бетонних стінах парковки. Довкола було багато пустих місць — власники давно вже виїхали у своїх справах.

Він клацнув ключами, і синій Jaguar XE привітно блимнув фарами, а потім загуркотів — завівся й чекав на господаря. Віктор меланхолійно пройшовся по синьому кузові машини. Він не звик довго їздити на одній моделі, та часу заїхати до гаража або дати вказівку Карі не було. Тож довелося користуватися тією, яка залишилася ще після поїздки в засніжені гори.

Відчинивши двері, спочатку хотів посадити дружину на заднє сидіння — та, переосмисливши, скинув сумки, зачинив задні двері й відчинив пасажирські біля водія. Застебнувши їй ремінь, на мить опинився впритул до Леони.

Вона знову відчула його парфуми, що тепер розкрилися новими нотками — та розібрати їх не встигла: чоловік швидко випрямився й обережно зачинив двері. Пройшовши під пильним поглядом дружини до свого місця, сів за кермо. Вона так і сиділа — наче скам’яніла. Він нервово глянув на годинник і почав вибивати дріб по керму вказівним пальцем. Натиснув на газ — грізне гарчання спортивного двигуна вивело дівчину з роздумів. І він відразу запитав:

- Яка адреса? - вона потяглася до вбудованого в панель планшета й увела те, що в неї попросили. Маршрут проклався миттєво — і вони мовчки рушили до її офісу.

У повній тиші. Леона помітила, що чоловік повністю занурений у власні думки, і все не наважувалася заговорити. Аж ось він припаркувався біля узбіччя — на екрані ще світилися сорок хвилин шляху. Через затор попереду звична п’ятнадцятихвилинна дорога розтяглася вдвічі. Вона озирнулася, коли Віктор відстебнув свій ремінь і поглянув на неї.

- Сподіваюся, у тебе є рецепт для знеболювальних, які виписав травматолог, - вона кивнула й потягнулася до робочої сумки, дістала звідти папірець. Повернулася, тримаючи рецепт у руці.

- Так, думала купити пізніше, - і коли чоловік узяв із її рук білий клаптик, вона не витримала й перепитала: - Як ти помітив?

Він завмер, уже майже вийшовши, підняв брови й повернувся до салону. Пояснив:

- Коли тобі боляче — ти сильно стискаєш губи, - і поки дівчина переварювала почуте, він пішов до аптеки, біля якої зупинився. Повернувшись вже тримаючи вруках необхідне, передав три коробки ліків, сів за кермо й знову рушив до її офісу.