Раді Вас бачити!

Посадивши дружину на переднє сидіння, Віктор тільки застебнув ремінь безпеки, як у кишені заграв рингтон. Вирівнявшись, він дістав телефон і побачив на екрані ім'я абонента, якого точно не очікував почути сьогодні.

— Вибач, мені треба поговорити, — кинув він дружині й зачинив за собою двері. Швидко взяв слухавку й заговорив першим: — Привіт, давно не чулися, друже.

— Ага, давно, аж цілий тиждень, — насмішкувато пролунало на іншому кінці лінії. — Ти такий чемний і добрий лише тоді, коли твій день — суцільне лайно.

— Твоя правда, сьогодні день: справжнє відбірне гівно, — не приховуючи, підтвердив шатен. Він оперся стегнами об машину й поглянув на авто, що виїжджало останнім із паркінгу. Тепер вони лишилися тут зовсім одні.

— Тоді заїжджай до спортзалу, там точно розвантажишся після важкого дня.

— Не певен, що зможу… зараз я не один.

— Ну то бери його із собою! Більше людей — веселіше. Та й узагалі, я твій фінансовий партнер, нічим не гірший за Карі та Цезаря, а дізнаюся про все останнім. І хоч ти сам мене втягнув у цю бридку гру, май совість хоч розповідати про свої плани й початок активних дій. Бо чути це від інших, а не від тебе самого — неприємно. Тому приїжджай: я тобі за твою погану поведінку прочухана дам, і мені відразу стане легше.

— Нічого не можу обіцяти… — зітхнув Віктор і поглянув на дружину, яка знову несвідомо потягнулася до коліна, щоб його погладити. — Знаєш, Вовку, сьогодні точно не зможу. Давай завтра.

— Добре, вічно зайнятий Вовкодаве. Але завтра обов'язково прийди, хоч би до мене, — і поклали слухавку.

Повернувшись, Віктор швидко сів у машину й почав виїжджати з паркінгу.

— Якщо не проти, спочатку заскочимо додому, а потім до лікарні.

— Додому не проти, а навіщо до лікарні? — повернулася до чоловіка й стала чекати на відповідь.

— Ну, якщо ти не проти, то добре, — він увімкнув музику на сенсорній панелі. — Тобі який жанр більше до вподоби: джаз, класика чи, може, рок?

Вона різко нахилилася й вимкнула музику. Роздратовано перепитала:

— Вікторе, навіщо нам їхати до лікарні?

— Як навіщо? Щоб твоє коліно знову обстежили, — серйозно промовив він, виїжджаючи з підземного паркінгу на дорогу.

— Мені не потрібно. Я краще завтра зв'яжуся зі своїм особистим лікарем, він розбереться.

— Завтра буде завтра, а сьогодні потрібно показатися травматологу. Особливо тому, хто бачив травму ще до того, як ти сьогодні її навантажувала. Саме він зможе оцінити шкоду, яку ти завдала своєму тілу, — і перебудувався в інший ряд, щоб обігнати машину, яка їхала попереду.

— Я… — і замовкла.

Справді, їй нічого було сказати на своє виправдання. Така вона вже була: коли емоції брали гору, зовсім не думала про наслідки, а йшла напролом. У бізнесі це непогана риса, але в житті — не дуже. Згадалося, як через її запальність Віктор отримав травму на спині, що досі не загоїлася. Та й сьогоднішня ходьба на хворому коліні й різкі рухи точно не пішли нозі на користь. Інакше вона б так часто не давалася про себе знати.

— Тоді навіщо заїжджати додому? — вона вже дивилася у вікно на нічні вулиці міста, де білий сніг і вивіски створювали дивні силуети, що розпливалися під час руху машини.

— Заберу ті речі швидкої допомоги, що мені дав хірург в ночі, та візьму зі своєї колекції лімітовану пляшку віскі, щоб віддячити, — дівчина пирснула в кулак сміхом.

— Краще еквівалентно грошима віддяч. Той хірург більше оцінить, ніж твій напій.

— Гроші — це хабар.

— А алкоголь, який коштує як пів цієї машини, не хабар?

— Це благодійний внесок у культуру споживання якісного алкоголю. Мені, в принципі, не потрібні проблеми із законом — особливо зараз. Зайвий раз давати привід, щоб тикали на порушення, то ще те задоволення. Людям у цьому світі не можна довіряти навіть тоді, коли вони вже тобі допомогли. Може, цьому лікарю захочеться нажитися на мені ще не раз. Першого разу він не зрозумів, хто я і хто ти. Та цього разу малоймовірно, що нас не впізнають. Потрібно лише зайти чи то в інтернет прочитати статті новин, чи зі статей у журналі. До того ж гроші швидко забуваються, а лімітований сингл-молт 1980 року, ні, — і він уже припаркував машину на їхній стоянці.

Оскільки їхали пізно, затори розсмокталися, тому додому дісталися швидко.

Вийшовши з машини, він нахилився з нахабною посмішкою й промовив:

— Посидь тут, будь чемною дівчинкою, добре? — і, побачивши, що вона вже набирає повітря в легені, щоб висловити своє ставлення до його останніх слів, він різко зачинив двері й неквапливо пішов до ліфта.

Погляд зелених очей із салону машини палив йому спину. Він, не звертаючи на це уваги, натиснув кнопку ліфта, і той одразу відчинився. Майже зайшовши всередину, почув, як вона відкрила вікно й крикнула:

— Та пішов ти!

Двері зачинилися, і Віктор задоволено посміхнувся, засунув руки в кишені й спостерігав, як ліфт швидко наближається до їхнього поверху.

Зайшовши в квартиру, він роззувся та попрямував до свого кабінету. Там у нього була невелика барна стійка з улюбленими напоями. Відкривши дверцята, вже потягнувся за прозорою пляшкою із коричневою рідиною, але, згадавши слова дружини, невдоволено цокнув язиком і зачинив дверцята назад. Поставивши руки в боки, пройшовся кабінетом поглядом, намагаючись придумати щось краще, аж раптом почув, що в квартирі ще хтось є.

Виглянув і зустрівся із їхньою домогосподаркою, вона саме проходила з пилососом. Побачивши шатена, жінка посміхнулася й швидко вимкнула техніку.

— О, Вікторе Олексійовичу, ви сьогодні зовсім рано, — жінка за п'ядесят стала чекати на відповідь.

— Добрий вечір, Маріє Павлівно, — і вже збирався піти, та завмер і, повернувшись на місці, запитав: — Не підкажете, що зазвичай дарують людям, щоб віддячити?

— Якщо ви питаєте мене, то смію припустити: це людина не з високими статками, — вона потерла підборіддя в роздумах і відповіла: — Найкращий варіант — гроші. Але якщо не хочете, тоді й простого «дякую» буде достатньо.

— А щодо варіанту з віскі? — запитав він.

Вона ніжно посміхнулася й перепитала:

— Кому вам потрібно віддячити?

— Лікарю…

— Тоді зачекайте хвилинку, — вона залишила пилосос і поспішила до кухні. За мить повернулася з акуратним контейнером. — Я якраз сьогодні напекла свіжих пирогів із м'ясом та зеленню для вас із пані Леоною. Заберіть цей пакунок їм. Домашня гаряча випічка посеред ночі — це найкраще «дякую», яке тільки можна придумати, — побачивши сумніви на обличчі шатена, який усе ж брав із її рук лоток, жінка додала: — Якщо вам здається, що цього мало для вашої подяки — заїдьте в якийсь магазин і докупіть десерти з кавою. У таку пізню годину працює лише невідкладна, а там постійно зайняті й не мають часу на поїсти. Вони точно оцінять таку подяку.

— Добре, дякую, — шатен швидко повернувся до виходу, взувся й забрав речі, заради яких узагалі сюди їхав.

А домогосподарка тихо підсумувала:

— Ех, ці багатії наче зовсім із іншої планети, ну чесне слово… — і знову ввімкнула пилосос, продовжуючи прибирання.

Повернувшись, він сів на сидіння. І Леона не впустила моменту, щоб уколоти у відповідь:

— Не бачила такої унікальної пляшки віскі, — вони обоє поглянули на судочок, який тримав Віктор у руках. Чоловік поставив усі речі на заднє сидіння й, виїжджаючи, пояснив:

— Я поговорив із нашою домогосподаркою, вона запропонувала кращий варіант.

— Зрозуміло…

— Скажи, де в нашому районі смачна кава з десертами? — не відводячи погляду від дороги, запитав шатен.

— Ось тут, — нахилившись, вона вказала адресу: вулиця Бандери, 8 на панелі. Припаркувавшись біля вказаного місця, Віктор поглянув на дружину й запитав:

— Тобі щось купити? — вона пригадала, що вже їла десерти з цієї кав'ярні, й відповіла:

— Сьогодні досить з мене кави й десертів. Давай швидше вже поїдемо додому й там нормально поїмо.

Віктор дослухався до дружини й справді швидко повернувся назад з пакунками.

І ось так вони знову опинилися біля приймального відділення серед ночі. Поки Віктор намагався всі пакунки вмістити якось у власних руках, Леона, не зводячи погляду з вивіски, промовила:

— Що ж, прямо згадався той божевільний день. — і чоловік додав:

— Сьогоднішній теж не один із найкращих.

— Якби нас батьки не запроторили туди, то сьогодні було б звичайним днем і нічим не відрізнявся від робочих буднів…

— Ага, і тоді ми не сиділи б тут у машині й не розмовляли. В принципі, раніше ми так часто й так багато взагалі не говорили один з одним…

Вони обоє замовкли. Почути вголос те, що крутилося в голові, мало зовсім не очікуваний ефект, наче впіймали за хвіст щось невловиме, що весь цей час кружляло довкола. Від ніяковості шатен різко зібрав пакунки та змінив тему:

— Я краще спочатку віднесу це все, а потім за тобою повернуся, — і, ніби втікаючи, швидко вискочив із машини та зник за дверима приймального відділення.