Раді Вас бачити!

Коли вони вже від'їхали на достатню відстань, Леона нарешті наважилася запитати про те, що не давало їй спокою:

— І хто це був?

— Мій давній друг, якого я сто років не бачив, — спокійно відказав Віктор, не відриваючи погляду від нічної дороги.

— І це, по-твоєму, нормально, що він отак просто взяв і напав на тебе?

— Повір, якби він справді хотів мені нашкодити, то міг би й ножем різонути. А це… це в нього щось на кшталт дружнього вітання.

— І що за дивні в тебе друзі? — невдоволено буркнула дівчина, згадуючи про Андрія.

— Знаєш, друзів іноді не обирають. Вони просто перетинаються з тобою на життєвому шляху й стають невід'ємною частиною твоєї буденності. І скільки б ти не намагався піти подалі, все одно рано чи пізно стикаєшся з ними. Чи то тому, що земля кругла, чи така вже твоя удача. Та все зводиться до того, що ти постійно перетинаєшся з цими людьми й не маєш іншого шляху, окрім як продовжувати співіснувати.

— Тобто цей ненормальний: один із них?

— Можна й так сказати. Складно згадати когось із тих, кого я називаю друзями, щоб він був нормальним у звичайному сенсі цього слова.

— А чому б не викликати поліцію, якщо він настільки небезпечний?

— Бо він мій названий брат, з яким ми пройшли вогонь і воду ще в далекому дитинстві. З усім, що я з ним пережив, можу багато чого простити. Та й ми й так уже достатньо попсували життя один одному. Далі краще не погіршувати ситуацію, а намагатися намацати бодай якусь межу мирного співіснування.

— Ти дивний… взагалі тебе не розумію, — Леона склала руки на грудях і відвернулася. Її погляд ковзав по різнокольорових вогнях вивісок магазинів та нічних ліхтарів за вікном машини.

— Мало хто здатний до кінця зрозуміти іншу людину. Адже кожен із нас — це окремий всесвіт, який прожив кардинально інше життя. Гаразд, годі філософії. Ти ж казала, що хочеш їсти, тож давай виглядати якийсь заклад поблизу.

— Знаєш, давай краще поїдемо додому й перекусимо тією несмачною їжею з холодильника. На годиннику вже за одинадцяту вечора, і я хочу нарешті розпочати свій лікарняний, який оформила сьогодні, — зітхнула вона, кинувши погляд на панель авто. — Думала, що матиму спокійний вихідний день.

— А як же твоя робота в агентстві? Завтра справді не поїдеш?

— Ні, я вже сьогодні все владнала. Буду дистанційно всіх контролювати й коригувати, поки з мого коліна не знімуть це бісове неподобство. Хіба що станеться щось геть надзвичайне — тоді приїду. А так нехай самі працюють і відробляють свої зарплати.

Невдовзі суперкар плавно заїхав на підземну парковку їхнього житлового комплексу.

Вони втомлено добралися до дверей своєї квартири з надією, що вже настане час для відпочинку. Як з'ясувалося згодом, удома на них уже чекав вкрай неприємний сюрприз.

Щойно важкі вхідні двері відчинилися, Леона та Віктор застигли на порозі. У вітальні, розслаблено влаштувавшись у кріслах, сиділи батьки Леони. Почувалися вони настільки розкуто й упевнено, наче були повноправними господарями цього помешкання. Не поспішаючи, вони повільно повернули голови до тих, хто увійшов, навіть не опускаючи кришталевих келихів із вином. На столі стояла улюблена пляшка, яку Леона берегла для особливого дня.

Її погляд перевівся на батька, який неквапливо осушив келих і гучно поставив його на стіл, після чого роздратовано процідив:

— І де ви шлялися весь цей час? Ви хоч уявляєте, скільки нам довелося чекати?

— А нічого, що ви могли для початку МЕНІ зателефонувати й попередити про свій візит? — миттєво спалахнула донька, міцніше стиснувши ручки милиць.

Мати Леони теж не забарилася з докорами:

— Тц, ти тільки подивися на неї… — вона вказала рукою на доньку й повернулася до чоловіка. — Зовсім відбилася від рук! І що, твій чоловік робить, що ти дозволяєш собі себе так вести? Як ти взагалі посміла так безглуздо нашкодити своєму безцінному тілу? Тобі ще наших онуків виношувати, а ти що влаштувала? — жінка зробила великий ковток вина.

— Ви вже все сказали, що хотіли? — голос Леони став загрозливо тихим, злість просочувалася крізь кожне слово. Але батьки цього не помічали, продовжуючи гнути своє.

Мати, навіть не відриваючи погляду від напівпорожнього келиха, холодно кинула:

— Звісно, ні. Заради кількох слів ми б не витрачали свій дорогоцінний час. Ми приїхали, щоб чітко попередити: якщо ви найближчим часом не зміните ситуацію з нашими внуками, ми з батьком просто викреслимо тебе із заповіту.

Обоє підвелися зі своїх місць, демонструючи повну зверхність. Леона, отямившись від хвилинного шоку, люто вигукнула:

— Та хто взагалі просить у вас ті ваші нещасні акції?! Якщо ви досі не помітили, я вже давно викинула ваші банківські картки, бо здатна повністю забезпечити себе сама! І нікому в цьому світі: ні вам, ні будь-кому іншому — я не дозволю вказувати, що мені робити з власним тілом! Я вже погодилася на цей шлюб, то що ще вам, бісовій душі, від мене потрібно?!

Образа й біль, що роками накопичувалися в її душі, зараз потужною хвилею прорвали греблю емоцій. Дівчина майже зривалася на крик. Її мати лише скептично поглянула на доньку, зовсім не переймаючись її станом. Батько ж невдоволено промовив:

— Господи, та чому ти така істерична останнім часом? Може, ти вже вагітна, а ми не знаємо? Ти взагалі перевірялася? Ми вже втомилися вигадувати виправдання перед знайомими, чому досі не маємо онуків. Ти хоч уявляєш, як це принизливо, коли тобі постійно тикають цим в обличчя? Тому швидко завершуй свою дурну гру в бізнес і ставай нормальною домогосподаркою. Ну а ти, зятю, старайся краще. Наче здоровий, міцний мужик, а все ніяк результату не видаси.

Тут у розмову втрутився Віктор. Він м'яко, але впевнено поклав важку долоню на плече дружини, стримуючи її наступний емоційний випад, із бездоганною, холодною усмішкою промовив:

— Що ж, я обов'язково буду старатися краще. А тепер, можливо, ви залишите нас? Бо мій дорогоцінний час для «старань» якраз починається.

Батько Леони задоволено хмикнув, підштовхуючи дружину до виходу:

— О, оце вже по-нашому! Справді гарного чоловіка ми тобі підібрали, доню, все схоплює на льоту.

Вони нарешті вийшли з квартири, з гуркотом зачинивши за собою двері.