Раді Вас бачити!

Побачивши, що між двома виникла напруга, Віктор одразу перепитав:

— Щось сталося, поки мене не було?

— Та ні, тобі здалося, — відповів друг із дружньою посмішкою. Віктор поглянув на дружину й перепитав:

— Впевнені?

— Так, впевнені, — вона не хотіла втягувати його в те, в чому сама ще не розібралася.

Швидко попрощалися з усіма і вони пішли до вулиці. Ось так двоє стояли під уже чистим нічним небом у мерехтінні вуличного ліхтаря, який стояв якраз біля входу в спортзал. Дівчина спокійно сиділа на руках у Віктора, переварюючи насичений день. На диво, ці нові знайомства дали свіжий подих і нагоду перепочити за довгий час. І якби не цей Андрій, день міг завершитися цілком приємними емоціями. Поки шатен із задоволенням вдихав свіже холодне повітря, врешті озвалася дружина, в якої забурчав шлунок:

— Давай пошвидше вже поїдемо, хочу вечеряти.

Спохватився він, поніс її до машини.

Щойно Віктор зачинив пасажирські двері, від стіни сусідньої будівлі відокремився темний силует. Постать стрімко наближалася до машини. Шатен насторожився, не зводячи очей із незнайомця. Коли той нарешті підійшов ближче й різким рухом скинув капюшон об'ємної толстовки, стало зрозуміло, хто це.

Чоловік був на голову нижчий за Віктора, худорлявої, але міцної статури. Коротко стрижене темно-каштанове волосся, зухвалий погляд. Він недбало сплюнув під ноги й витер губи тильною стороною долоні. На його обличчі чітко виділявся зламаний ніс із характерною горбинкою, явна ознака багатьох минулих бійок.

Підійшовши впритул до автівки, нічний гість зухвало задер підборіддя:

— Ну що, привіт. Як там кажуть у вашому ситому цивільному житті? Ага, точно, давно не бачилися.

Наступної миті він різко кинувся в атаку, направивши різкий випад кулака прямо в обличчя Віктора. Шатен лише злегка хитнувся вбік, ухиляючись від траєкторії удару, але не зробив жодної спроби захиститися чи піти в контратаку. Кулак пройшовся по дотичній, не зачепивши лиця чоловіка. Віктор показав стривоженій Леоні всередині салону, щоб вона навіть не думала виходити. Ба більше, він одразу натиснув кнопку на брелку, заблокувавши електронні замки машини.

— Що, боїшся, що я твою лялечку ображу? — криво вискалився нападник.

— Шакале, припини мене провокувати, — процідив Віктор. Його бурштинові очі спалахнули небезпечним, звіриним блиском. — Те, що я заборгував тобі з минулого, ти щойно повернув, не отримавши від мене у відповідь удару. Я дозволив тобі це зробити і з мого дозволу ти зараз неушкоджений і не харкаєш кров'ю. Але більше подібного не потерплю, ще одна провокація і я утілю, те про що мріяв з нашої останьої зустрічі — його бурштинові очі врізалися в противника. Холодний блиск у них натякав про справжні наслідки, які можуть слідувати словам.

— Ага… тобто те, що я через тебе відмотав п'ять років на зоні, поки ти тут жив на широку ногу на волі — це, по-твоєму, отак просто компенсується одним ударом, що ти стерпів?!

— Ти перший мене зрадив і не один раз — Віктор випростався на повний зріст і зробив важкий крок уперед, нависаючи над колишнім другом.

Той лише розправив плечі, зустрівши його тиск поглядом майже чорних, випалених очей:

— В мене не залишалося вибору. Коли твій всемогутній татусь прийшов до мене, Олексій, мать його Вікторович, чітко дав зрозуміти: він забере все, що я маю. Ти — син багатих батьків, за тобою капітал. А в мене було лише те, що я заробив власними кулаками. І я не збирався втрачати те, що на той час вибив собі. Тим паче, твій старий заплатив кругленьку суму лише за те, щоб я підкинув тобі наркотики в кишеню й спровокував ту бійку. Все інше ти вже зробив сам, своїми руками! Та й узагалі… тебе за це всього лиш відправили в армію, і на цьому все закінчилося.

— Мене відправили в найсуворіший дисциплінарний гарнізон, — залізом пролунав голос Віктора. — У повну ізоляцію від цивілізованого світу. Я втратив три роки життя.

— Ой, та невже? Але ж не п'ять років у бараці із зеками, як я!

— Ти сів виключно через власну жадібність, Славіку. Я лише написав рапорт у поліцію про те, що в тебе можуть бути заборонені речовини. А те, що тебе взяли «на гарячому» під час продажу великої партії — це ти вже сам реалізував. Як ти влучно підмітив: власними руками.

Вони з лютою ненавистю дивилися один одному в очі, важко дихаючи в нічній тиші.

— Якби не Павук, я б твою пику до кінця своїх днів бачити не хотів, — виплюнув Шакал, відвертаючись.

— Ти знову зв'язався не з тими людьми, — холодно зауважив Віктор, прямуючи до водійських дверей. — Не бажаю нічого слухати ця розмова вже заходить в глухий кут. Не втягуй нікого у своє болото.

— Ей, пам'ятаєш? Саме я колись привів тебе сюди, — Шакал кивнув на зачинені двері бійцівського клубу. — Як там старий?

— Сам зайди й запитай, що до привів це ти вже перебільшуєш — кинув Віктор, клацнув замком і взявся за дверну ручку.

— Ти ж знаєш… вовк із мене все лайно виб'є, якщо побачить на порозі, а сенсея я взагалі боюся уявити, що він захоче зі мною зробити. Досі моє тіло пам'ятає дитинство з цим старим. Його удари в больові точки по моїх слабких місцях, тільки за те, що я прогулював заняття, — на обличчі Шакала вперше за розмову з'явилася подоба щирої усмішки, та вона швидко змінилася на гірку.

— І правильно зроблять. Бо тебе вже давно потрібно повернути на правильний шлях, а то ти сам його загубив, — Віктор дивився холодним поглядом, не проявляючи жодних емоцій.

— Ти теж не святий, — і знову вони зустрілися очима. Славік вирішив нарешті озвучити, чому він тут: — Гаразд, я всього лише посильний. І ось що мені наказали передати: вона знає про всі твої плани. Якщо не візьмеш її в частку, Павук зіллє всю інформацію твоєму батькові. Абсолютно все: і те, що ти таємно скуповуєш акції його імперії, і те, які суми на рахунках приховуєш. Вона встигла багато чого накопати.

Почувши це, Віктор навіть оком не змигнув. Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Він спокійно оперся руками об дах машини й пронизливо подивився в чорні очі:

— Шакале, ти ж чудово мене знаєш. Мене цим дешевим шантажем не залякати. Якщо Павук хоче співпрацювати зі мною, нехай виходить на зв'язок напряму. Тоді ми, можливо, про щось і домовимося.

Віктор нарешті відчинив двері й, перед тим як сісти у крісло водія, кинув:

— З поверненням, брате. Сподіваюся, цього разу ми опинимося на одній стороні, — і зачинив двері.

Двигун машини глухо загарчав, і плавно рушила з місця, розрізаючи колесами мокру снігову кашу.

Чоловік, який залишився один під вуличним ліхтарем, проводив поглядом червоні габаритні вогні й ледь чутно прошепотів у порожнечу:

— Я теж на це сподіваюся… бо інакше хтось із нас не залишиться живим, — з цими словами Шакал натягнув капюшон і швидко зник у глибокій темряві нічної вулиці.