Раді Вас бачити!

До чого ж нудне чтиво в Гарліоні, принаймні, ось ці хронічки великих правителів. Еріка прочитала всього десять сторінок і вже готова була заснути дитячим сном, але вона поставила собі завдання закінчити ще хоча б стільки ж. Громіздкі й закручені речення давалися важко: до кінця вже забувався початок, і втрачався сенс.

Діва спробувала зосередитись, але в кутку біля каміна знову клацнуло. Кхемер. Він тут. Тіло на мить заціпеніло. Ні! Він більше не повинен приходити. Пора вже з цим безумством закінчувати.

– Можеш сьогодні одразу йти, – видавила Діва, не повертаючись до нього, так само сидячи в кріслі з книгою.

Ось тільки Кхемер ніколи її не слухав, він тихо наблизився і ніжно поклав долоню їй на плече, пальцями крадучись до шиї.

– Не чіпай мене! – смикнулася вона і, сама того не усвідомлюючи, підскочила.

– Що трапилося? – принц виглядав вкрай здивованим.

Він знову спробував підійти, повільно, і взяти її за руку, але дівчина відсахнулася від нього, як від вогню.

– Не смій мене торкатися!

Кхемер завмер, щиро не розуміючи, що відбувається. Він дивився на неї і бачив – її щось мучить, гризе зсередини, викликаючи злість і страх упереміш. Правду кажучи, його це дуже стурбувало.

– Прошу тебе, скажи мені, що не так? – він примирливо підняв руки, жестом обіцяючи не торкатися.

– У мене кров, тож сьогодні ти не зможеш отримати те, що хочеш. Іди, – байдуже промовила воїтелька, не дивлячись на нього.

– Зрозуміло, – тяжко видихнув чоловік і опустився у крісло, нахабно потягнувшись за кубком Діви, щоб наповнити його вином.

– Що тобі зрозуміло? – принцеса різко розвернулася і вперлася роздратованим поглядом.

– Мені потрібно було принести з собою оберемок троянд або краще подарувати дорогоцінну підвіску, зі словами, що це каміння підходить за кольором твоїм очам? – гордо міркував Кхемер.

– Ти… – прошипіла дівчина. – За кого ти мене приймаєш?

– Це ти за кого мене приймаєш? – спокійно парирував він і відпив із кубка. – Думаєш, мені потрібне тільки твоє тіло? Знала б, скільки в мене до тебе було дівчат із такими фігурами, що «ох!», – він навіть награно підвів очі до гори ніби у захваті і заплющив їх.

– Ось до них і йди! – Еріка показово сіла назад у крісло і розкрила книгу, щоб продовжити читання.

– Я б з радістю, – похмуро хмикнув принц, – але не можу і не хочу, бо, – зробивши крихітну паузу, сказав зовсім буденно, – кохаю тебе.

Серце впало в живіт і стрибнуло назад, вибиваючи повітря. Ось так легко він сказав, що…? Без страху. Без хвилювання. «Я тебе…», – Еріка навіть подумки не здатна вимовити ці слова. І все ж визнання збило її з пантелику, знову. Кхемер встиг наблизитись і обхопити руками обличчя дівчини, нависаючи, замикаючи між своїм тілом та кріслом. Він з усією серйозністю глянув їй у вічі:

– Я кохаю тебе.

– Ти хоч знаєш, що таке кохання? – виплюнула Діва через секунду, ні, вона не впаде до його ніг від єдиного брехливого зізнання.

Вона вже знає, який принц насправді. Жіночий угодник і серцеїд, це все навички, а не щирість.

– А ти? – відбив напад Кхемер.

– Я… Ем… – мимоволі ковтнула.

– Давай дізнаємося разом, – і він припав до її губ, жадібно їх цілуючи.

– Ти брешеш, – видихнула вона, опираючись.

– Я кохаю тебе, – повторив він, знову накриваючи її рота своїм, проникаючи язиком.

– Брехня, – трохи відсторонилася вона, повернувши голову.

– Я кохаю тебе, – його губи не хотіли відпускати таку солодку здобич, хапаючи, утримуючи.

– Ти не можеш мене кохати, ти не знаєш мене, – нарешті вона прийшла до тями і вирвалася з його полону, вперше по-справжньому, не залишаючи йому жодного шансу.

Однак Кхемер підскочив слідом і скував її зі спини, міцно притискаючи до себе. Ні, він її не відпустить, скільки б зусиль це не вимагало. Чому? Він не знаходив іншої відповіді, окрім «кохання».

– А для кохання обов'язково знати людину добре? – палко прошепотів він їй на вухо. – Недостатньо марити її образом вдень і вночі? Знемагати від бажання побачити її?

Еріка заплющила очі, сили покинули тіло. Тепер він чітко описував те, що з нею відбувалося. Як він приходив у сновидіннях, як після прибуття в Хагарт вона визирала його з вікна і щоночі сподівалася, що ось-ось він прийде до неї в спальню.

– Мене до тебе тягне, і я не можу ні про що більше думати, ніби лихоманить при одному тільки звуці твого імені. Еріка, – він шумно втяг її запах і м'язи напружилися. – Я постійно хочу торкнутися тебе, хочу щодня бути поряд з тобою. Ти ... Ти – моя одержимість, недуга і слабкість, мої ліки і моє світло, моя мрія і моя релігія.

Як же їй хотілося, щоб ці слова були щирими… Але проблема в тому, що вона не вірила гарним промовам. Військовий досвід твердив: надто балакучий ворог просто замилює очі, пудрить мізки і ніколи не говорить правди. Він їй ворог? А хто ж іще. Він тягне її на дно і змушує робити жахливі речі, ніби він сам Адн у плоті.