Раді Вас бачити!

Двері в покої Кхемера відчинилися, і всередину вихором увірвалася розлючена королева Керстен. Довге волосся кольору воронячого крила розтріпалося поспіхом. Не виключено, що вона бігла сюди, хоробро долаючи перешкоди у вигляді власних пишних спідниць, щойно дізналася про сьогоднішню коронацію. Карі очі випромінювали ненависть, що приховувала переляк і безвихідь. Ця новина явно застала її зненацька.

– Ти зведеш мене до могили! Нестерпний хлопчисько! Хочеш відправити мене вслід за батьком? Цього ти прагнеш? Так? Я вже стара і серце моє скоро не витримає твоєї байдужості! Ось так, народила тебе, ростила, плекала... І тримай, матінко, свиню на подяку!

– Ма, припини істерику, – Кхемер спокійно зловив її мініатюрні долоньки, стиснувши в своїх теплих руках, і глянув прямо в очі коронним сумно-добродушним поглядом.

– Хакон, цей монстр, він… – королеву аж трясло від обурення.

– Він не бажає тобі зла. Чому ти так вз'їлася?

– І ти туди ж!

– Ма! – прикрикнув принц, розуміючи, що інакше її зараз не зупинити. – Невже ти думаєш, що першим у його списку планів після коронації стоїть пункт твого вигнання? У нього навіть у підсвідомості немає такого мотиву.

– Ти все розумієш! Ах, – Керстен зобразила безсилля, близьке до непритомності, а Кхемер хоч і знав, що це гра, але все ж підхопив її під лікті і посадив на диван.

Керстен була втіленням жіночності та манер, на вигляд тендітна та безпорадна, що завжди було її козирем. І лише деякі знали, яка вона насправді. Хитра, неймовірно розумна та сильна духом жінка.

– Ти сліпий, він тебе дурить, а я все відчуваю… Згадаєш мої слова, коли твоя голова прикрасить піку на палацовій площі.

Сперечатися не мало сенсу, вона вже розпалилася і, поки цей словесний потік, який вона заздалегідь підготувала, щоб висловити йому, не закінчиться, він не буде почутий. Принц знову сидів і кивав, а сам думав про те, що поїде разом з Хаконом до Лійр’єна. Брат укладе мир з Баленсією, а він обов'язково відшукає ту діву, що втекла від нього у лісі.

Останнім часом він все частіше про неї згадував. Така чутлива, гаряча, щира. Якби пізніше не помітив залишки крові, не повірив би, що зірвав її квітку. Її запах, рухи, голос приходили йому у снах. Він не хотів сприймати її чимось більшим ніж просто дуже гарною жінкою з чудовою фігурою, соковитою, підтягнутою, але щось заважало. Він вертався спогадами в ту ніч, не знаходив спокою, але поки що не розумів, що саме його бентежить. Чи зачепила вона його гордість? Так, однозначно. Накричала, втекла, не впізнала у ньому принца. Але було і щось інше. Вона відчувалась справжньою, живою, вільною. Не грала і не намагалась сподобатись. І ця щирість була такою рідкістю в цьому світі змов і інтриг, свіжим повітрям, якого йому не вистачало.

***

Хакон, як литий, сидів на величезному троні, який, втім, не вирізнявся витонченим смаком. Королі Гарліона не люблять прикрас і завитків. Вся розкіш полягала в тому, що трон насправді був відлитий із золота, а не пофарбований зверху позолотою. Голову вже законного монарха величала така ж масивна корона, не кожен здатний витримати навіть її вагу, щоб шию собі не скрутити.

Керстен більше не займала сидіння біля короля, його взагалі прибрали до відповідних часів, залишивши тільки головний трон. Вона, як і її діти, сиділа на оксамитових із позолотою кріслах на щабель нижче. Як могла вона приховувала своє розчарування, одягнувши кам'яну маску, інші ж послужливо раділи і вітали Хакона, приносячи в дар майстерну зброю, коштовності, заморські тканини, коней та інше, гідне правителя, щоб заслужити його прихильність.

Який хитрун, цей мерзенний синочок. Не встиг батько дуба дати, він одразу ж застрибнув на трон, навіть не витримавши жалоби. Керстен думала, що вона матиме більше часу, але й тепер не збиралася втрачати віру. Своїм поспішним вчинком він лише підкинув їй доказів про його жадібність і корисливість. Може, і тих, хто раніше вважав його за гідного, вдасться переконати. А якщо пощастить, то й зовсім звинуватити у вбивстві Акрога. Все-таки хоч трон біля монарха вона й втратила, але не владу в палаці. Поки не з'явиться нова королева, лише вона може вершити долі і віддавати накази.

Церемонія тривала. За привітаннями лицемірних лордів, що плели отруйне павутиння за спиною, пішли генерали і наближені воїни, які завжди залишалися на стороні Хакона і щиро підтримували його. Він ніколи не пасував при битві, не ховався за спинами легіону, а йшов напролом, попереду, подаючи приклад і надихаючи. Швидкий, сильний, нещадний! Вони боялися його і поважали, а ще готові були за нього померти, не тільки на словах або від страху бути страченими, а за велінням серця.

– Хай живе король Хакон Разючий Захисник! – вигукнув Кхемер.

І гуркіт голосів синхронно підтримав:

– Хай живе король Хакон!

Всупереч традиціям, очікуванням та мовчазним засудженням, церемонія закінчилася на офіційній частині: жодного бенкету та танців. Цього Хакон собі точно би не дозволив – розважатися і сміятися наступного дня після похорону батька. До того ж йому потрібно було відпочити і приготуватися в дорогу. Все-таки причиною поспіху стала війна, тому він планував негайно вирушити до кордону, щоб не давати зайвих приводів для лихослів'я.

Легко сказати: «Ти король!». Важко бути ним, важко утримати владу. Його батько давно ходив по лезу, ніколи не визнаючи цього, але й ніколи не діяв всупереч Раді Лордів або забаганкам Керстен. Шлюб з нею служив гарантом миру з Тримміданом, і хоч би як йому був противний, Акрог повинен був терпіти. Він і війну затіяв, аби втекти, а держава, ну якось там сама, нехай інші вирішують. Новий правитель чудово розумів, що йому дісталося у спадок, чудово розумів, чому Кхемер так його квапив із коронацією. Йому доведеться битися за трон і проявити всю свою силу, як моральну, так і фізичну. Тепер це його королівство. Одного разу він схитрує, ніби незрілий хлопчик, але потім наведе лад. А брат допоможе йому зберегти корону, доки він тимчасово відсутній.

Рано-вранці Хакон зустрівся з радником, який так само, як і він, збирався вирушити в похід. Проте через нічні роздуми та висновки брата довелося зупинити.

– Може, мені таки поїхати з тобою? – Кхемер не чекав такого повороту, а тому ніяк не міг погодитись.

– Ні, ти потрібен у Хаґарті. Хто збереже мій трон? Я довіряю лише тобі. З принцесою я вже сам впораюся.

– Але…

З Кхемером не часто траплялося губитися в словах. Він так добре все прорахував, вже нафантазував зустріч із дівою у кількох варіантах, склав речі і тепер залишається. Мозком то він розумів, що Хакон правий, що престол не можна залишати, коли навколо звиваються клубки змій, але ... Часом бажання сильніше здорового глузду.

– Ніяких "але", брате. Сам подумай. Обіцяю, що повернусь. Ну, а якщо раптом Еріка мене все ж таки приріже, – тут король засміявся, – то мрія твоєї матінки здійсниться, та й ти без будь-яких зволікань займеш трон. Не смій втратити його.

Останню фразу Хакон сказав цілком серйозно і вирушив на вихід, залишаючи принца наодинці з його думками та невиправданими надіями. Про те, що новоспечений король вирушає до Лійр'єна, а не на фронт, знали лише Кхемер та кілька довірених бійців. Брати свідомо пішли на цей ризик, щоб поставити всіх у безвихідь появою нової королеви. Саме тому Хакон зараз сидів верхи на коні, закутаний у чорний плащ із капюшоном. Під час коронації він усім сказав, що таким чином сумує за батьком і просить вибачення за перервану жалобу.

Вулиці знову заполонив народ, прощаючись із воїнами та королем, які їдуть на «війну». Що ж, цього разу ніхто точно не помре, хіба що він сам. Правду кажучи, він блефував, коли жартував на рахунок Еріки. Вона має все, щоб його здолати. Силу, досвід і славу, зароблену потом і кров’ю. Тому він не міг бути впевненим у своїй перемозі. Та вночі він вигадав план, і навіть братові не встиг розповісти про нього. Плащ скорботи допоможе йому потрапити до Лір’єна раніше, він просто передасть його довіреному воїну, а сам вислизне вночі у непримітному лахмітті. Права на помилку у нього немає, він зобов’язаний повернутись з миром та новою королевою. І тоді він змусить усіх прийняти його і підкоритися волі нового правителя Гарліона.