Раді Вас бачити!

Про такий настрій кажуть – не з тої ноги встала. Але будь-яка нога, хоч права, хоч ліва, буде не тою, коли взагалі не хочеться прокидатись. Еріка наївно вірила, що з часом все забудеться, що головне – зайняти себе справами, відволіктись. Кожен день вона подовжувала собі тренування, міняла вправи, зброю, придумувала якісь нові нездійсненні виклики. Потім йшла вчити наступне покоління дів, хоча раніше цим ніколи не займалась. Після обіду їхала верхи за місто на декілька годин, а по поверненню з тих прогулянок сама бралась мити вірного коня, вичісувала його, годувала. Пізнім вечором читала нудні та довгі рукописи про тактику битв, політику, економіку, робила якісь помітки, змушувала себе сконцентруватись. Не давала протягом дня собі ні хвилини, аби перепочити.

Та тільки голова торкалась подушки, як в сновидіння знову приходив чарівний незнайомець. І жодного разу вона не змогла йому відмовити чи якось протидіяти. По колу відчувала його палкі пестощі та поцілунки, танула у них, ніби кожного разу все це проживала у реальності. А прокинувшись злилась на себе, на нього, на свою слабкість. Принцеса усвідомлювала, що стала різкою, нетерплячою. Часом не впізнавала себе, і це лякало. Але допомоги було чекати нізвідки, тільки мовчки сходити з розуму.

– Ваша Високість! – завив сухенький старий, наглядач Лір’єнського полігону. – Це вже четверте опудало! За сьогодні!

Якби він не закричав, Еріка б і не помітила, що невеличкою булавою вже знесла мішок-голову та влучила у палицю-основу, тріснувши її навпіл.

– Давно потрібно було замінити, все сиплеться в потерть, – роздратовано відповіла Діва. – Ні чихнути, ні пер…

– Ваша Високосте! – старий аж запищав, вигнувши брови і випучивши зіниці, легеньким смиком голови подав знак.

Принцеса різко озирнулась та зрозуміла – вони не самі. За цим дійством спостерігав якийсь кремезний чолов’яга, закутаний в подерте сіре лахміття. Обличчя не видно, тільки очі, лякаючі, скляні. В руках він тримав мішок-голову від опудала. Це ж з якою силою вона її жбурнула, що та відлетіла так далеко?

– Чого витріщився? – Еріка миттєво перемкнулась на чергову жертву.

Амбал продовжував мовчати, тільки простягнув вперед мішка. Міцні  м’язисті руки тримали ту тканину, набиту камінням, ніби пір’їнку. Сильний, та чи вправний? Принцеса не любила найманців всією душею, бо ніколи не знала, чого від них очікувати. Загадкові та ненадійні бойові одиниці, нахабні, волелюбні, які піклуються лише про власну вигоду. І з якого це дива їх почали пускати на полігон?

– Як люб’язно, що ти пропонуєш себе в ролі нового опудала, – кровожерно посміхнулась Діва.

– Ваша Високосте! – старий спромігся взяти ще вищі ноти.

– Досить верещати, – скривилась Еріка. – У вашому віці голос може і не відновитись. Та і цей не заперечує.

Найманець тим часом впевнено наблизився і передав мішка у руки наглядача, останній ледь впоперек не склався від його ваги. Розвернувся до воїтельки і почав махати пальцями. Мова жестів? Він що німий? На якусь мить принцеса відчула сором, але відступати було запізно.

– Розігрів на мечах, – не питаючи, ствердила вона й пішла до стійки з тренувальною дерев’яною зброєю.

Двобій розпочався спонтанно, ніяких стійок, відліку, приготувань. Найманець, ніби оскаженілий дикун, одразу ж кинувся в атаку, як тільки взяв до рук меча. Бажання йому поспівчувати миттєво зникло, але, зізнатись, ці швидкість і непередбачуваність дарували Еріці крила. Перші декілька хвилин вона встигала лише відбиватись та уходити з-під ударів. Масивне тіло чоловіка рухалось напрочуд легко і граційно. Вона, звісно, очікувала будь-чого, проте все одно була приємно здивована.

Невдовзі Діва пристосувалась, вловила певні закономірності і почала потрохи нападати. Втім вдавалось лише несерйозно задіти ворога. Він виявився гарним суперником, а ця сутичка – таким необхідним їй ковтком свіжого повітря. Довге і монотонне стукотіння палиць привернуло увагу ще деяких спостерігачів. Вона їх помітила, а також відчула, що починає втомлюватись, отже пора було завершувати на переможній ноті. Принцеса навмисне пропустила удар в корпус, що добряче задів їй бік, прогнулась під іншою рукою ворога та стрімко заскочила йому на спину, міцно притискаючи меча до горла.

– Завтра о тій же годині, – прошипіла йому на вухо і зістрибнула вниз, відпускаючи грубим поштовхом.

Від цього руху у ворога задрався короткий рукав, оголяючи дивну мітку на передпліччі: краплеподібний щит, на якому навперехрест були зображені меч та спис. Скоріш за все це була емблема якогось угрупування, до якого цей найманець належав, та вона подібних ще не бачила. Зазвичай, вони малювали собі морди хижаків з відкритими пащами.

Невеличка публіка, що зібралась довкола, щедро зааплодувала. Абсолютно очікувано, адже виграла їх принцеса, а не якийсь чужак. І Еріка завжди відчувала цей тягар відповідальності на собі, відсутність права на слабкість, заборону бути розчаруванням для такої великої кількості людей з цілої країни.

– Ваша Високосте, – з глядачів виокремився Гуннар, особистий помічник короля. – Вас хоче бачити Його Величність.