— Як дурень, я повірив твоєму фальшивому поцілунку з моїм братом, — він шептав прямо мені в рот. — Скажи, він був фальшивим, так?
Тепер його губи торкнулися моїх. Просто торкання. Шкіра до шкіри. Я застигла, неспроможна вдихнути. Ми зависли в моменті, між «ще ні» й «майже».
— Хіба ти не боїшся, що Алекс зараз тебе побачить? — кожне слово, що я промовляла, змушувало його губи злегка розкриватися, торкаючись їх і випадково зволожуючи ніжну шкіру.