Раді Вас бачити!

Алекс сидів поруч зі мною, і в замкнутому просторі автомобіля його присутність відчувалася майже фізично: тепло його тіла, нерівне дихання.

Він увімкнув обігрівач і посилив вентиляцію, щоб ми могли зігрітися й висохнути дорогою до ресторану.

— Десять хвилин до прибуття, сер, — долинуло спереду. Голос водія звучав, ніби з іншого світу.

— Вічність, — видихнув Алекс, дивлячись на мої губи з тією інтенсивністю, що змушувала все всередині стиснутися від солодкого очікування.

Я навмисно пересунулася до вікна, спостерігаючи, як місто розмивається за склом в акварельну картину вогнів і дощу. Хмарочоси розчинялися в темряві, їхні обриси ставали м'якими, майже примарними.

Всередині щось тремтіло. Низько, під ребрами. Тепло розливалося вниз, повільно, солодко. Я сама це створила. Цей поцілунок. Цю напругу. Це бажання в його очах. Хімію, яку я контролювала. Краєм ока бачила, як стискаються його кулаки. Як напружується щелепа. Він ледь тримає себе. Але я знаю, що одне слово, один дотик, і він зірветься.

Влада. От що це було. 

І неважливо, що потім я втечу. Я завжди втікала, коли ставало серйозно. Патерн простий: викликати почуття, розпалити вогонь і зникнути до того, як обпечешся. Контролю вистачало на початок. Але ніколи — на кінець. 

Тому що справжнє лякало до нудоти.

— Про що думаєш? — його низький, оксамитовий голос перервав потік думок.

Я повернулася до нього, зустрівшись з темним поглядом.

— Що ніколи не вірила в миттєву хімію. Думала, це вигадка романтиків і поганих поетів.

— А тепер? 

— А тепер... — я закусила губу, дивлячись у вікно. — Тепер я не вірю собі.

І це було найчеснішим, що я могла сказати.

— А ти? — повернулася я до нього.

— Я швидше думаю, що деякі речі просто створені одна для одної. Як бордо й дощ. Як джаз і північ. Як...

— Як шовкові й бавовняні шкарпетки, які ти так добре розрізняєш? — підняла я брову, додаючи голосу відтінок легковажності.

Його усмішка стала ніжною.

— Як цей вечір і ми. 

Ідеально. Все, що я замовляла. Нічого, чого насправді хотіла.

В цю мить машина зупинилася. Я подивилася на ресторан крізь вікно автомобіля. Дощ закінчився, залишивши вологий блиск на асфальті й свіжість у повітрі. Теплі вогні ресторану лилися з високих вікон, створюючи золотисті острівці світла на мокрій вулиці. Приглушена музика долинала навіть сюди, обіцяючи затишок і інтимність. Офіціанти в бездоганних білих сорочках рухалися між столиками з професійною вправнісю. 

Місце, де елегантність не здається напускною. Відмінний вибір.

Потім я перевела погляд на Алекса — розкуйовджене волосся, губи, злегка припухлі від поцілунків, що надавало його зазвичай бездоганному образу знову щось порочне. Він поправив зовнішність, пригладивши волосся рукою: жест, що чомусь зворушив мене більше за всі його відшліфовані манери.

— Піджак, якщо холодно, — сказав Алекс, дістаючи його з переднього сидіння машини.

Я взяла його й накинула на плечі. Піджак пахнув чисто, дорого, заспокійливо. З'явилося відчуття безпеки. І... турботи?

Він вийшов і відкрив мені двері, чомусь після наших поцілунків це набуло нового значення. Надто інтимного.

Ресторан пахнув трюфелями й грошима.

Метрдотель провів нас крізь зал: білі скатертини, приглушені голоси. Столик біля вікна, бордовий оксамит, свічки, напівтемрява.

— Ваш столик, містере Райт, — метрдотель відсунув мені стілець. — Марко передає вибачення, що не зміг привітати вас особисто.

— Нічого, — сказав Алекс, сідаючи навпроти мене. — Думаю, сьогодні нам краще без свідків.

Я сховала усмішку за меню.

— Плануєш щось незаконне?

— Поки що тільки порушення правил етикету.

— А кажуть, юристи нудні люди.

— Це професійне маскування, — усміхнувся він, і я помітила ледь помітну ямочку на щоці. — Ми ті ще злочинці. Знаємо всі прогалини в законі.

Сомельє матеріалізувався біля нашого столика, як джин з пляшки:

— Дозвольте запропонувати вино?

— Бордо, — сказали ми одночасно.

— Однакові смаки — ознака сумісності. — Алекс підняв брову.

— Або відсутності фантазії, — я засміялася. 

Сомельє пішов.

— Хто навчив тебе сортувати шкарпетки за матеріалом? — раптом запитала я. 

По його обличчю промайнула тінь, швидка, майже непомітна.

— Мій батько перфекціоніст. У всьому. Від щоденного розкладу до способу зав'язування шнурків. Знаєш, як він познайомився з мамою? Склав список вимог до майбутньої дружини й методично відсіював кандидаток, поки не знайшов ідеальну пару.

— І вони щасливі? — запитала я це м'яко.

— Були. Поки вона не померла від раку, — провів він пальцем по ніжці келиха. — Ідеально сплановане життя закінчилося після трьох місяців хіміотерапії.

— Ох, вибач… Мені щиро шкода.

— Усе гаразд. Я давно звик.

— Скільки тобі було років?

— Десять. Джеймсу вісім... — він зловив мій погляд.

— Я навіть не уявляю, як це… у десять років втратити маму, — сказала я тихо. — Це надто боляче для дитини.

— Кожен по-своєму з цим справлявся: батько занурився у роботу, я — у дисципліну, а Джеймс... Джеймс просто підірвав своє життя, як той шкільний двір. Одна подія, такі різні реакції. 

— У дисципліну?

— Ну… — він усміхнувся крізь сум. — У порядок, у контроль, у те, щоб складати шкарпетки за матеріалом і кольором, бо хоч щось у цьому світі мало залишатися передбачуваним.

— Вибач, що все це ворушу.

— Нічого. Це було так давно й недавно водночас, — крутив він келих у руках, спостерігаючи, як вино залишає рубінові сліди на склі. — Пам'ятаю, як мама складала орігамі. Сотні паперових журавликів. Казала, якщо скласти тисячу разів, то будь-яке бажання здійсниться. Ми з Джеймсом рахували кожного. Я рахував педантично записуючи цифри, він — розмальовуючи їх усіма кольорами веселки.

— Скільки зробили? — голос прозвучав тихо, майже шепотом, ніби я боялася налякати цю мить.

— Дев'ятсот вісімдесят три, — сказав він це таким тоном, ніби число досі пекло горло. — Останні двадцять Джеймс зробив потім. Склав і спалив їх. Прямо на її могилі.

Я взяла його за руку та стиснула його пальці, відчуваючи, як між нами натягується щось тонке, тендітне, справжнє.

— Отже, я організовую життя по поличках, а Джеймс спалює мости. А ти? — його запитання прозвучало, як запрошення до тієї самої чесності, яку він щойно виявив.

Я подивилася на свій келих, спостерігаючи, як світло свічок заломлюється у вині. На секунду я побачила в ньому відображення тієї самої маленької дівчинки, що колись вірила в казки. До моменту, коли реальність розбила всі ілюзії одним грюкотом вхідних дверей.

— А я будую стіни, — слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх зловити, ніби десь усередині прорвало дамбу. — Красиві, досконалі стіни з розумних фраз і бездоганних манер. Щоб ніхто не здогадався, що за ними ховається дівчинка, яка досі чекає, коли тато повернеться додому з роботи.

— Ти втратила батька? — голос був розуміючим, з тією особливою співчутливістю, що буває тільки у людей, які знають, що таке втрата.

— Він втратив нас. Пішов, — усміхнулася я, але усмішка вийшла гострою.

Офіціант матеріалізувався з тацею. У тьмяному світлі свічок його біла сорочка здавалася майже сліпучою.

— Тартар з тунця й карпаччо з яловичини, — розставив він тарілки з сервірувальною точністю; кожен рух відточений до досконалості. Але Алекс навіть не глянув на їжу; очі залишалися прикутими до мого обличчя.

— У Японії є мистецтво кінцугі — коли розбиту кераміку склеюють золотом, — провів він пальцем по краю келиха. — Вважається, що тріщини тільки роблять предмет красивішим. Вони стають частиною історії.

— Ти пропонуєш мені вважати себе розбитою чашкою? — підняла я брову, усміхаючись.

— Ні, — похитав він головою, і в цьому русі була якась ніжність. — Ти радше як дорогоцінна порцеляна династії Мін.

Я мало не засміялася, але сміх застряг у горлі, коли побачила вираз його очей.

— Унікальна, рідкісна, безцінна, — ковтнув він вино, не відриваючи від мене погляд, і кожне слово падало між нами, як крапля того самого розплавленого золота.

— Обережніше, містере Райт, — нахилилася я вперед, — бо такі метафори можуть завести надто далеко.

— Можливо, я втомився бути обережним... — накрив він мою руку своєю, і всі мої нервові закінчення спалахнули одночасно.

У його словах вібрувало щось таке оголене, людяне, що перехопило подих. Я не була готова побачити таку відвертість. 

Таке... прагнення бути поруч по-справжньому. І водночас у тому було щось первісне, майже нестримне чоловіче бажання володіти жінкою. Мною.

Його погляд уважно ковзав по мені, ніби зчитував найменші реакції.

— Ти боїшся? — голос став ще нижчим, глибшим.

— Можливо, — я підняла очі, зустрівшись з його.

Його пальці міцніше стиснули мою руку, майже до болю.

— Я теж боюся. Що ти зникнеш вранці, залишивши тільки аромат парфумів і присмак вина. Що все це просто чергова гра розумної дівчини, яка колекціонує розбиті серця, як трофеї.

Що?

Я здригнулася від того, наскільки влучно він потрапив у ціль. Його слова пробили мою старанно вибудувану оборону. Чи то вино зробило мене надто прозорою?

— Чому ти так думаєш?

— Інтуїція, — він усміхнувся. — Або професійна деформація адвоката. Але, якщо чесно, мені байдуже. Навіть якщо це правда.

Його очі горіли, зацікавлено, живо. Мене це зачепило.

Невже з'явився чоловік, який бачить мої ігри, і йому все одно? Невже він готовий боротися за мене таку, якою бачить?

— Тоді, — звільнила я руку, піднявши келих, намагаючись сховатися за цим простим жестом. — За чесність?

— За ризик.

— Пограємо в гру? — поставила я келих і нахилилася вперед. — Правда чи виклик, але з невеликою зміною. Кожен ставить одне запитання. Будь-яке запитання. Але в відповідь можна збрехати тільки раз. І якщо другий гравець вгадає брехню, ти виконуєш його бажання.

Його брови здійнялися, і щось схоже на хвилювання промайнуло в очах.

— А якщо не вгадає?

— Тоді він виконує твоє.

— Небезпечна гра, — відкинувся він на спинку стільця, вивчаючи мене поглядом. — Особливо для двох людей з очевидними проблемами довіри. 

— Тобто ти пас?

Куточок рота смикнувся в напівусмішці. 

— Леді вперед.

— Гаразд, — відсунула я майже порожню тарілку й поставила лікті на стіл. — Чого ти боїшся більше: можливості повторити долю свого батька чи стати схожим на брата?

Його пальці завмерли на ніжці келиха, і в цьому завмиранні було більше відвертості, ніж у будь-яких словах.

— Почала з удару нижче пояса?

— Можливо.

Алекс мовчав, дивлячись кудись за моє плече. Потім усміхнувся: холодно, стримано.

— Цікаве запитання, — він нарешті подивився на мене. — Більшість жінок на першому побаченні питають про кар'єру. Або улюблені страви.

— Я не більшість.

— Помітив, — його усмішка стала м'якшою. — Якщо чесно? Боюся обох варіантів однаково. Контролюю кожен крок, як батько. Але всередині... ховаю бажання жити на повну, як Джеймс, — він замовк, стиснувши щелепу. — І не знаю, що страшніше: зізнатися, що це в мені є, чи далі вдавати, що немає.

Він був таким… справжнім, вразливим, красивим у цій чесності, якої я давно не бачила в людях. Я раптом зловила себе на думці, що милуюся ним, навіть попри те, що між нами знову прослизнуло ім’я Джеймса. 

— І це була правда? — нахилилася я ближче, намагаючись зловити його погляд, відчути ту мить істини, що іноді прослизає між словами.

— Як думаєш? — очі зустрілися з моїми, і в них кружляло щось сире, чесне, як відкрита рана, яку він показував комусь уперше.

— Думаю, так. Твоя черга.

Алекс нахилився вперед, і світло свічок відбилося в очах золотими іскрами, ніби там горів той внутрішній вогонь, про який він говорив.

— Чому ти погодилася на побачення зі мною?

Його запитання зависло в повітрі, важке від невимовних значень, від тих підтекстів, які ми обоє відчували, але боялися озвучити. У цих простих словах ховалося стільки шарів "чому": чому зараз, чому він, чому я дозволила собі цю небезпечну гру з вогнем?

— Ммм, — відкинулася я на спинку стільця. — А що змушує тебе думати, що в мене була якась особлива причина?

— У тебе завжди є причина. Я достатньо спостерігав за тобою сьогодні, щоб зрозуміти — ти нічого не робиш без мети.

У його словах була проникливість, що змусила мене внутрішньо здригнутися. Знову. Як довго він мене читав? З якого моменту почав все бачити?

— Спостерігав за мною? — підняла я брову, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — І що ще побачив?

— Відповідай на запитання, — голос став нижчим, з'явилися владні нотки, що викликали тремтіння по хребту. — Чому?

Я подивилася на нього поверх келиха: красивий, небезпечний, надто проникливий. Як хижак, що вистежив свою здобич і тепер грається з нею перед завершальним ударом. І я вирішила ризикнути, напівправда краща за відверту брехню.

— В тобі є щось… що до болю знайоме, — прошепотіла я. — В очах.

Він не відвів погляду.

— Ти дивишся глибше, ніж потрібно, — слова зісковзнули з губ легко, майже переконливо, з тією щирістю, якої я навчилася за роки роботи в PR. 

— Це правда? — очі вп'ялися в мої, ніби намагаючись прочитати відповідь у самих глибинах зіниць.

— Як думаєш? — пересунулася я ближче до нього, поклавши руки на стіл.

— Думаю... — повільно провів він великим пальцем по моєму зап'ясті. — Ти щойно збрехала. Красиво, переконливо. Але збрехала.

— Доведи.

— Справжня причина, — він нахилився ближче, усміхаючись краєм губ, — у тому, що ти побачила в мені виклик. Чоловіка, якого не можна надто легко додати до твоєї колекції. А ще… ти просто любиш гру. Тобі цікаво чи зможеш ти відчути щось, чого давно не відчувала.

Серце пропустило удар.

— І судячи з того, як розширилися твої зіниці, — усмішка стала майже хижацькою, тріумфальною, — я правий.

Я підняла очі, подивилася прямо на нього, відчуваючи себе голою під цим пронизливим поглядом.

— Ти красива, — тільки й відповів він, роблячи ковток вина.

Я подивилася на своє відображення в келиху. Червоні відблиски грали на склі, глузуючи з моїх спроб сховатися від правди.

«Краса», яке зрадницьке слово. Скільки років я намагалася переконати себе, що воно нічого не означає?